залишилась у ресторані, щоб пересидіти церемонію. І постерегти кульки. Але мобільний розривався від маминих дзвінків. Після тривалих вмовлянь довелося здатися: «Мам, я приїду одразу до церкви».
Віта – католичка. Аби догодити дружині, Ігор долучився до її конфесії. І тепер я стою на мокрій бруківці перед Ельжбеткою, чекаючи, доки моє місце сили перетвориться на закуток відчаю та самотності.
Вони приїхали на білосніжному лімузині. Ігор у строгому чорному костюмі, з волоссям, ретельно прилизаним гелем, виглядав настільки іншим, що я не одразу його впізнала. А Віта сяяла. Я навіть не уявляла, що вона так гарно виглядатиме. Сукня кольору айворі з корсетом і тонким мереживом, вдало підібрані аксесуари. Оригінальна зачіска – елегантна коса, заплетена тугим колоском на правий бік. Серпанок прикріпили до волосся маленьким симпатичним капелюшком. Сьогодні вона мала все. Справжня володарка всесвіту. На ній сукня кольору, про який я завжди мріяла. З нею чоловік, якого я хотіла бачити своїм.
Ігор тримав наречену за руку і щасливо усміхався. Ті усмішки змушували мене відводити очі. Роздивлятися гостей, величні стіни собору. Маленька дівчинка в пишній рожевій суконьці тримала в руках кошик з пелюстками троянд. Кумедне дівча крутилося дзиґою, бавлячись довгою білою шаллю, яку накинули їй на плечі батьки.
Так невчасно пригадалося власне дитинство. Будучи «шмакодявкою», я замотувалась у прозору фіранку і грала роль нареченої. Моїм незмінним нареченим був Ігор. Розповідаючи усім про наше з ним майбутнє весілля, я допитувалась у матері, яку кімнату та виділить молодому подружжю.
– Як тобі Вітка? – наблизившись, притримала мене за лікоть Катерина.
– Гарна.
– Цікаво, чому вони так поспішали з тим весіллям. Думаєш, вона залетіла?
– Не знаю.
Кузина може базікати що завгодно. Розводитись про неприязнь до Віти. Але сьогодні на ній стрічка почесного свідка. Ігор запросив її та свого колишнього однокласника стати другою парою свідків. А Катерина не змогла або не схотіла відмовитись…
Нас із кузиною підхопив нестримний людський потік, потягнув у напрямку храму. Я вперше піднялася тими сходами, пройшла крізь старовинні масивні двері. Приміщення не розчарувало. Світлий простір, непоказна велич. Хотілося роздивитися, відчути цю особливу атмосферу. Але біля вівтаря стояли вони. А я не мала бажання спостерігати, як на небесах реєструється їхній шлюб.
Круті ґвинтові сходи однієї з башт вивели мене на оглядовий майданчик. І нехай краєвид з Ельжбетки якоюсь мірою поступався краєвиду з ратуші і його псувала цибата телевежа, від побаченого перехоплювало подих.
Раптом на сходах почулися чиїсь кроки.
– Не плач, бо випадуть війки, – почула я засторогу, яку любила повторювати в моєму дитинстві мама. На мене, посміхаючись, дивився хлопець у джинсовому костюмі, якого я бачила вчора біля костелу.
– Я не плачу.
– То що ти тут робиш?
