зухвалим поглядом.
Моє тихе бурмотіння не справило на матір жодного враження.
– Я вже доросла, – втомлено сказала я, коли ми відійшли.
– Бути дорослою означає бути відповідальною. А я не бачу в твоїх діях відповідальності.
Несподівано почувся гучний звук, схожий на вибух. За ним другий. Небом розлетілися різнокольорові зірки. Звуки феєрверку здавалися пострілами по моєму й без того пошматованому серцю.
– Що то за хлопець? – розпочала допит мати.
Дивина. Насправді я досі не знала його імені.
– Віктор, – назвала наздогад чоловіче ім’я, яке насправді ніколи не любила.
– Я нічого не розповім батьку. Але тобі ще рано думати про хлопців. Пам’ятаєш, що зараз головне? А таких Вікторів, Романів і Андріїв у тебе ще буде багато.
Я змовчала. Будуть. Будуть… Тільки Ігоря в мене ніколи не буде…
Уранці зателефонували із Солонки. Малинці погіршало. Батько не хотів, щоб ми з мамою їхали з ним. Але в розмові батьків кілька разів проскочило слово «прощання». А в обід мама зібрала наші речі.
З нами до села поїхала тітка Надія. Катерина нещодавно отримала роль в самодіяльній виставі театрального об’єднання, яке відвідувала ще школяркою. Тому навряд чи знайшлася б сила, здатна стягнути її зі сцени маленької студії. Навіть те затаєне слово-вирок «прощання» виявилося безсилим.
Я була вражена тим, як змінилося колись доглянуте Малинчине подвір’я. Нескопаний город, переплетені із зіллям квіти, похилений паркан, похнюплений кіт. Біло-рудий, молодесенький. Ми ще не встигли познайомитись.
Залишивши у вільній кімнаті речі, ми з мамою на кілька хвилин зазирнули до бабусі, над ліжком якої вже чергувала тітка Надія. Малинку важко було впізнати. Під час сну вона важко і поривчасто дихала. Бабця сильно схудла. Під запалими очима в неї – темні кола. Губи сухі й потріскані. На них запеклася кров.
Надвечір приходив лікар. Виписав чергову дозу знеболювального і лише розвів руками: «Ми вже нічим їй не допоможемо…» А вночі знялася негода. Дивно, але грому зовсім не було. Лише блискавки і сильний вітер. На піддашші шкреблися миші. Неприємно рипіли кухонні двері.
Коли я, прокинувшись о третій ранку в чужому незручному ліжку, вийшла напитися води, то почула за стіною монотонне бубоніння. Бабуся про щось розмовляла з моїм татом. Я не збиралася підслуховувати. Та все ж дещо почула…
– Не знаю, коли мине біль, – захриплим голосом прошепотіла Малинка.
– То навіщо відмовилась від уколів? – докоряв їй син.
– Так треба. Хочу бути при ясному розумі. Уранці приведеш до мене Катрусю.
– Мамо, вона не приїхала. Не змогла.
– Не приїхала? – вражено перепитала вона. – Чому? Я ж просила тебе її привезти. Вона має бути тут.
– Катерина приїде. Пізніше. Зараз тут інші твої онуки. Олег і Тася.
– Тася теж онучка, – наче замислилась вона. – Приведеш вранці Тасю…
