наважуючись підійти до ліжка хворої. Перевертаючись з одного боку на інший, її мати охала і стогнала, благаючи:
– Йди, доню, йди.
Не витримавши її зойків, дівчинка покірно пішла вперед. Але біля самого ліжка вклякла.
– Не бійся. Дай мені руку.
Уважно дивлячись на червоне і спітніле обличчя матері, розставлені на маленькому столику слоїки з тьмяними настоями, вона не рухалась.
– Дай мені руку! – втрачаючи терпець, різко кинула жінка. Побачивши, що налякала дитину, змінила тон: – Люба, мені сильно болить. Ти ж не хочеш, щоб твоїй мамі боліло?
– Не хочу, – співчуття і жаль витіснили з її свідомості страх. Дівчинка, вже не вагаючись, подала матері праву руку.
Та заплющила очі і почала легенько погойдуватись, усе сильніше стискаючи обома руками її долоню.
– Мам, відпусти, – попросила Марина.
Мати нічого не відповіла. З вуст дівчинки вирвався здушений зойк. Вона пручалася, намагаючись вирватися. Але сил не вистачало.
– Мамо, мені боляче! – плакала мала. У відповідь жінка просто сміялася. Її регіт розходився поміж стін луною.
Сили покинули дівчинку. Вона опустилася на коліна. За кілька секунд материні руки розімкнулися, звільняючи її долоню.
– Мамо, мамо, що це було? – віддихавшись, перелякано запитала Марина.
Відповіддю їй стала тиша, яка інколи буває страшнішою за будь-які крики. Перед тим як кинутись тікати, дівчинка встигла побачити обличчя матері. Та нерухомо лежала, дивлячись у стелю. Широко розплющеними, застиглими очима.
У дверях Марина зіштовхнулася із сусідкою. Позаду неї йшло двоє дужих череватих чоловіків і старезна баба в грубій коричневій хустці.
– Що ти тут робиш? – гаркнула сусідка і, не чекаючи відповіді, кинулася до ліжка. Оглянувши матір дівчинки, вилаялась. – Ти її торкалася?
– Ні, – перелякано прошепотіла дитина. – Коли я прийшла, вона спала.
«Ага», – іронічно посміхнулася та, що мало означати: «Так я тобі й повірила».
– Ідіть сюди! Допоможете, – наказала вона чоловікам, а потім повернулася до Марини. – Геть звідси, відьмачко! Ти вже своє зробила.
– Тасько, Тасько! – голос брата долинає десь іздалеку. Він шарпає мене за руку, намагаючись догукатися.
– Що-о-о? – заледве розплющую очі. Наче хтось запорошив їх пилом. Світ навколо тьмяний, він розпливається. У голові дзвенить.
– Я не міг тебе розбудити, – уже сміється Олег. – Дрихнула, як наш татко.
Підпираю голову рукою, утомлено позіхаю. Ніяк не можу відійти від важкого сну. Почуваюся побитою.
– Що ти хочеш?
– Мама просила нас не виходити з кімнати. Починають сходитись люди. На прощання.
Схоплююсь.
– Малинка?…
– Угу, – він залазить на ліжко з ногами, тягнеться до планшету. – Я тобі зараз таке розкажу… Упадеш!
– Ну?
Тієї миті я не мала ані
