говорили ще щось, але їхні слова заглушив дружний регіт, яким супроводжувались слова тамади: «Хто ж шукає дітей в капусті?» Ті конкурси та її гіперактивність вже почали діставати. Невже гостей і молодят не можна хоча б на декілька хвилин залишити у спокої?
Кілька разів, обертаючись, я ловила на собі погляд фотографа. Одного разу він дивився на мене через об’єктив свого «Нікона». Я помахала йому рукою, просячи мене не знімати. Хлопець опустив фотоапарат і наблизився.
– Чому не танцюєш?
– Бо ніхто не запрошує.
– Тебе запрошую я.
Я не встигла відповісти. Надійшов Ігор. І мене одразу кинуло в жар. Мій організм завжди неадекватно реагував на його присутність. Я б дуже хотіла себе контролювати, але не могла нічого вдіяти.
Молодші дівчата влаштовували ігрища з нареченою. Ігор запрошував мене до гурту. «Він і досі вважає мене маленькою», – подумала я. Але пішла…
Я нарешті мала нагоду познайомитися з молодшою сестрою Віти. Дівчину звали Інною. Вона навчалася на філологічному факультеті Львівського університету. Між собою сестри різнилися як зовнішністю, так і характером. Інна – тонка тростинка з дещо витягнутим обличчям й ідеально рівною густою гривкою, за якою, мабуть, ховалося високе чоло. Гарненька. З неї хоч зараз малюй Клеопатру. Інна, на відміну від Віти, була брюнеткою. Енергійна, прутка, багатослівна. Вона надто швидко і надто багато говорила. І якось одразу викликала до себе симпатію.
Доки ми з дівчатами лущили для одного з конкурсів квасолю, Інночка бігала залою з розцяцькованим брязкальцями полотняним мішечком, збираючи гроші молодим на дачу, машину і дитину. Молодята стояли зовсім поряд. Я бачила посмішку Ігоря, коли Віта поправляла йому краватку. І щасливий погляд Віти тієї миті, коли Ігор знімав у неї зі щоки війку.
Я стійко витримала решту церемоній. Коли наречені розрізали величезний триярусний торт, просто вийшла на вулицю. Але мені не вдалося уникнути найважливішої із традицій. Ловіння букету молодої.
Мало зважаючи на моє затяте «не хочу», мене затягли до центру зали, де вже зібралося близько п’ятнадцяти дівчат. Смішно, але, мабуть, серед них я була єдиною, кому не потрібен був той букет.
– Готуйтеся! – крикнула Віта, повертаючись до нас спиною.
Я відступила, пропускаючи інших уперед. Навіть не дивилася, куди летять квіти. А тому не відразу зрозуміла, що відбувається. Лише відчула різкий, наче ляпас, удар в обличчя. Дехто з майбутніх наречених зойкнув. Троянди впали мені під ноги.
Віта підбігла, вибачилась. Навіть обняла мене.
– Я не хотіла.
Я дивилася на світ крізь її тонкий серпанок. Кивала: «Все о’кей». Тільки насправді мене підхопило могутньою хвилею відчаю, розтерло об посипану квітковими пелюстками долівку, втопило у радісних посмішках оточуючих. Аби не виказати свого стану, все ж нахилилася, підняла букет.
– Не хвилюйся. Усе нормально.
– Точно?
