що потрібно?
Побачивши, що я зупинилася, він полегшено зітхнув.
– Ви з нею схожі фігурами. Поміряйте це колечко, – на його долоні лежав мініатюрний перстеник. – А я подивлюсь, чи підійде.
Я погодилась допомогти. І пізніше отримала від кузини прочуханку: «Тю, дурна. Навіщо спілкуєшся з незнайомими людьми? Може, це злодій? Я взагалі чула, що не можна міряти чужі речі».
Катерина розповіла про пригоду бабусі. Вона її підтримала:
– Погана це прикмета. Разом з тією обручкою ти могла віддати своє жіноче щастя.
– То була не обручка, – спробувала захиститися я.
Малинка завжди була надто забобонною. Іноді це дратувало.
– Усе одно це погано, – і далі сердилась вона. – Ти можеш ніколи не вийти заміж.
Тоді я тільки посміялася з її припущення. А тепер мені байдуже…
Я не хотіла йти до ресторану і зблизька спостерігати за чужим щастям. Навіть думала сказати, що недобре почуваюся. Відпроситися додому. Але тоді б я зіпсувала свято батькам. Мама цілий вечір хвилювалася б, діставала дзвінками. Вони ні в чому не винні. Вони не знають про мою «біду». І, сподіваюся, ніколи не дізнаються.
Молодята, за звичкою, запізнювались. Аби якось згаяти час, я пішла блукати парком. І пропустила прибуття Ігоря з Вітою. Коли повернулася до зали, ступаючи по розсипаних підлогою пелюстках білих троянд, гості вже порозсідалися за столами. Поряд з батьками та Олегом не знайшлося вільних місць.
Обійнявши за плечі, тітка Софія підвела мене до столу і приязно прощебетала:
– Тетянко, сідай тут, біля Катрусі.
Лише сівши, я побачила навпроти себе два високих м’яких крісла. На столі стояло двійко вишуканих кришталевих фужерів на довгих ніжках. А стіну за ними прикрашали широкі гірлянди з білих квітів. «О Боже, я сиджу навпроти наречених…»
Я встала, щоб пересісти, але вже було пізно. Тамада оголосила в мікрофон перший тост. Під звуки невідомої мені бадьорої мелодії молодята у супроводі свідків зайняли свої місця за столом. За перший тост Ігор з Вітою випили на брудершафт, а потім під вигуки: «Гірко!» довго цілувалися. Найгучніше «Гірко!» кричав лисуватий огрядний дядечко у розстібнутому піджаку, який, очевидно, не сходився на його череві.
Шампанське лилося рікою. Мій келих час від часу наповнював то один, то інший свідок. Батьки не дозволяли мені пити спиртне, і про людське око я накривала келих рукою, але потай від них пила. Хотілося забутися. Хоча б на кілька годин. А ще й сусіди за столом під’юджували: «Пий до дна. Ти ж не хочеш лишати молодятам сльози?»
Після першого частування я блукала залою у пошуку вільного місця. Думала навіть із кимось помінятися. Начхати, що про мене подумають. Я вже не могла сидіти поряд з Вітою та Ігорем, бачити, як ті без кінця обіймаються й цілуються.
Дружки виклали на підлозі велике серце із червоних троянд. І за кілька хвилин в тому серці танцювали свій перший подружній танок винуватці сьогоднішнього свята. Дивлячись, як Ігор, піднявши дружину
