не ті, княжичу, – нагадав Богумил. – Брати не ті, і монголи також. Навіть не знаю, хто гірший: Бату чи Ногай. Принаймні, чого чекати від першого, знали всі. А що другий? От де зараз його кіннота? Куди поділися безстрашні Кончак, Кубатан і Козей? Десь попереду грабують наші ж таки землі. Воістину: краще вже мати їх серед ворогів!
– Батькові важко відмовити монголам, котрі намагаються нав’язати свою допомогу.
– Ну, в цьому вони мастаки, – згодився Богумил.
– Якраз перед походом до батька прибув посланець від митрополита, – говорив Юрій.
– Він ще живий? – здивувався Богумил. – Йому вже під вісімдесят?
– Та він нас всіх переживе!
– То що хотів митрополит? Вкотре насварив князя, що той не так дотримується церковних канонів? – поцікавився Римонт.
Юрій подивився на друга, зрозумівши причину такої цікавості, і кивнув головою.
– Не без того. Виявляється, ще шість років тому Кирило скликав у Володимирі, що на Клязьмі, собор, де відновив забуті стародавні постанови церкви. Крім того, митрополит звернувся до деспота Болгарії Іакова Святослава й попросив надіслати у Русь слов’янський список церковних правил. От з цим списком і прибув до Львова посланець Кирила.
– І?…
– Та мене не дуже цікавлять церковні справи! – відмахнувся Юрій. – А от державний стан мене зацікавив!
– І як там? – запитав Гліб.
Юрій махнув рукою.
– Та немає там ніякого державного стану! Місцеві князьки нічим іншим не займаються, лише б випросити у чергового хана черговий ярлик на чергове князювання. А оскільки хани на своїх місцях довго не затримуються, то й ярлики після їх смерті потрібні нові. І знову на поклін до Сараю. А у нас останній раз до Бату їздив ще мій дід Данило. Цей раз був і єдиним. А скільки у Сараю бував мій майбутній тесть ?[8] Тому, други, те, що монголи час від часу набігають на наші землі, – не найгірше з того, що ми могли б мати, – закінчив Лев.
Він обвів поглядом присутніх і додав:
– Правда, й набігів на землі Москель останніми роками майже не було.
– Чому? – здивувався Богумил.
– Митрополит стверджує, що це завдяки його клопотанню і животворній силі благої вістки, котру він особисто приносить у намет хана.
– А насправді? – запитав Римонт.
Йому, як майбутньому ченцю, було неприємно слухати такі слова. Римонт вважав, що саме Боже слово зуміє звільнити Русь і Литву від монгольського покровительства.
– А насправді причина досить прозаїчна, – пояснив княжич. – Там просто нічого грабувати. Ліси і болота, у яких живе чудь і меря. От де треті-четверті сини київських князів побудували міста, там щось і є, а куди вони не добралися – там досі чудь і меря. Той самий посланець митрополита повідомив, що хан Менгу дозволив відбудувати якусь Москву, що лежала сорок років у згарищі.
– Навіщо?
– Зробив
Ярослав Ярославич (1230–1271) – тверський князь, батько Ксенії, дружини Юрія Львовича.
