відправили всіх вільних дружинників за водою. Правда, перед тим необхідно було розламати товстий лід. Зрештою, поки Гліб обідав, на озерці, майже навпроти брами, вже синіла ополонка, а у рові чекали вогню перші сухі в’язанки. Появу воєводи майже ніхто не зауважив: більшість його не знала, а десятники, котрих Ярополк поставив наглядати над роботою, були дуже зайняті. Не до споглядання ставленика князя!
Зате до Гліба одразу підійшов Ярополк. Він виглядав принаймні удвічі старшим від нового воєводи і був щиро ображений у своїх почуттях, необхідності вислуховувати неприємні для себе речі. Але найгірше було те, що Гліб був правий і Щекотів ніяк не відповідав тим вимогам, які були основними для оборони.
– Робимо, – тільки і сказав Ярополк.
– Бачу, – відповів Гліб. – Я хочу оглянути місцевість.
Ярополк кивнув головою і підняв руку. Миттю поруч виник його джура – довготелесий підліток, увесь гордий цього звання.
– Коней мені і воєводі! – розпорядився десятник.
Джура так же миттю зник.
– Зараз приведуть.
– Добре. А поки що пройдемося, – сказав Гліб і першим попрямував насипом.
Ярополк знизив плечами і рушив услід.
– Гадаю, Ярополку, настав час порозумітися, – після деякого мовчання мовив Гліб.
– Про що, воєводо? – не зрозумів Ярополк, хоч, чесно кажучи, здогадувався.
– Хочу дещо розповісти, а там вже тобі самому вирішувати, що і як. До вчорашнього дня я навіть уявлення не мав про Щекотів. Поверталися з невдалого походу, як князь поставив мене сюди воєводою. Лев був невдоволений станом оборони городища. І він був правий. У мене мало військового досвіду, але взяти Щекотів мені не складно. Хоч при розумній обороні він може вистояти досить довго.
– Одразу після навали монголів від гніву Данила тут заховався тодішній луцький князь Ростислав .[12] Тоді Данило не зміг взяти Щекотів, – повідомив Ярополк, вражений відвертістю нового воєводи.
– Так? – здивувався Гліб. – Чесно признаюся, не знав. Але зараз цього немає. Тому я зроблю все, щоб виконати волю князя.
Він подивився на Ярополка і закінчив:
– Чого б мені це не коштувало!
Тим часом джура привів коней. Гліб з Ярополком мовчки скочили на сідла.
– Звідси поляки навряд чи ризикнуть наступати, – показав Гліб на болота. – Підступає весна, лід у такий час ненадійний наш союзник. А ось чекати ворога треба із заходу, з-за гори. Подивимось!
Він повернув вуздечку. Кінь слухняно виконав команду.
– Показуй дорогу, десятнику! Хочу все оглянути з гори.
Ярополк кивнув головою і першим направив коня дорогою вгору. Їм довелося обминати численних робітників, що, наче мурахи, снували в обидва боки то із в’язками дров, то за ними.
На саму гору вела вузька звивиста стежка, якою вже давно ніхто не ходив. Це Гліб визначив із залежаного
Ростислав Михайлович (1219–1262) – князь новгородський, галицький, луцький. Противник Данила Галицького. У 1242 році змушений був рятуватися втечею після невдалої спроби скинути Данила.
