вибрати собі жону десь ближче? – з докором сказав Богумил.
– Тобі добре. І Глібові також добре, – відказав Юрій. – Котру захотіли – ту і вибираєте. А ми, князі, насамперед повинні думати про державні справи. Тому батько і змушений шукати мені жону з княжого роду. А князі, як вам відомо, через обійстя не живуть.
Юрій махнув рукою.
– Та що я вам розказую! – сказав він. – Вам не зрозуміти.
– Та куди нам! – мовив Богумил. – Нам залишається лише ковтати слюньки і вирушати Бог знає куди! До речі, скільки часу ти можеш витримати без жіночого товариства?
– Тобто?
– Скільки часу нам з Глібом дає князь на те, щоб князівна була у Львові? До речі, як її звати?
– Ксенія Ярославна, – сказав Юрій і почервонів.
Це не могли не помітити Гліб з Богумилом.
– Батько не обмежує вас у часі, – продовжив Юрій. – Вирушите ви одразу ж після Великодня.
– Навіщо так довго чекати? – здивувався Гліб.
– Нехай підсохнуть наші жахливі дороги. Вже монголи застрягали у болотах, тому й наступають головно лише влітку і зимою, а ось уже сорок років ніхто майже і не їздить на схід. Нехай підсохне. А тепер я хочу познайомити вас з вашим провідником.
Посла тверського князя Святослава звали Михайлом, і він жив в одному з чисельних будинків, що утворювали комплекс Нижнього замку. Тверський посол виявився досить-таки молодим чоловіком, лише дещо старшим за Богумила, і мав деякі азіатські риси, які дозволили русичам допустити, що хтось у Михайла – чи батько, чи мати – був з монголів.
Тим не менше, Михайло виявився веселою балакучою людиною і, з всього видно, любив компанію. Він прибув у Львів ще два місяці тому у найлютіші морози. Відтоді безвиїзно сидів у хатині, відведеній йому і супроводжуючим його воїнам, спочатку чекаючи князя Лева з польського походу, потім його княжого рішення. Тому появу княжича Юрія у супроводі Богумила і Гліба прийняв як хороший знак.
Юрій відрекомендував послові своїх товаришів, повідомивши, що боярин (це про Богумила) і воєвода (Гліб) відбудуть з ним, як тільки дозволить погода.
– Це чудово! – вигукнув Михайло. – Хоч мені і подобається ваша столиця, пробач, княжичу, я сумую за рідною землею.
– Я тебе розумію, – сказав Юрій. – Не переймайся – ти мене не образив.
Мова тверського посла мало чим відрізнялася від тієї, якою повсякчас спілкувалися на Русі. Та у ній вухо Гліба вловило неприємні для нього вставлення й інтонацію. Він знав їх походження: саме так розмовляли між собою монголи, що хвилями, час від часу, прокочувалися тутешніми землями. І все ж, незважаючи на це, Михайло вмів викликати до себе прихильність.
– Гадаю, вам є про що поговорити, – раптом заспішив відкланятися Юрій.
– Звичайно, – згодився Михайло. – Тим більше, що всю довгу дорогу нам прийдеться ділити всі незгоди.
– Вони будуть? – поцікавився Гліб.
– Після появи на Русі монголів Батия все можливе, – по-дипломатичному невизначено відповів
