плані буття? І що ми не продовжимо існувати, коли нас тут вже не буде? З точки зору логіки, з точки зору філософії, ми жодним чином не можемо нехтувати можливістю існування безперервного життя, потоку, який постійно проявляється в якійсь формі й на якомусь плані, помітному чи не помітному для нас.
Хтось може подумати, що мова йде про певний обмежений термін, який складає багато тисяч років. Можливо, але для нас і це – вічність. Так, стародавні східні книги розповідають про великі цикли часу – Манвантари і Пралайї. Для нас кожен із них є вічністю, хоч і нараховує визначену, приблизну чи, можливо, реальну кількість років.
Прадавні вважали, що все проявлене існує завдяки великому макробіосу, величезній живій істоті. Індуси називають її Брахманом і уявляють, що він то засинає, то прокидається, то знову засинає… Подібна легенда є і на Заході – це легенда про короля світу, який спить, але прокидається, коли приходить час. Відповідно до цих давніх учень, існує дещо безперервне, яке ми сприймаємо як переривчасте, оскільки зосереджуємо свою увагу то на одній його частині, то на іншій.
Тому стародавні філософи вважали, що Всесвіт не є породженням випадковості, він подібний до величезної живої іс тоти. Платоніки і неоплатоніки також говорять нам про істоту, частиною якої є видимий Всесвіт, який має – якщо порівнювати з нашим тілом – свої «органи», «тканини» і «клітини». За його образом і подобою у Всесвіті галактики, сонця, планети суть не що інше, як життєві частини цієї великої істоти, яка, подібно до людини, також десь почала свій шлях, теж розвивається і теж кудись прямує.
Якщо ми звільнимось від особистих забобонів, то побачимо, що всі речі рухаються. Я бував у пустелях Єгипту та інших місцях, де через багато тисячоліть збереглися дивовижні величні споруди. Є серед них храм, про який я хочу згадати. Коли наближаєшся до нього, здалеку здається, що він все ще живе, що ось-ось із нього вийдуть жерці, щоб привітати нас, ось-ось заколишуться віяла Амона… Та тільки підходиш ближче, стає видно, що все тут занесено піском, що колони не падають тільки тому, що підпирають одна одну. Цей стародавній храм живий, він народився, коли було обтесане його каміння, зведені його колони і вирізьблені його статуї. Цей храм у Карнаці – можливо, найвеличніший храм у світі. Він був задуманий не випадково, на те була історична необхідність – теологічна, політична, соціальна, сьогодні можна розуміти це як завгодно. Його будівництво було доручено обдарованим майстрам, вони знайшли для його стін найкраще каміння. Храм мав показувати безмежність, що віддзеркалює небесні межі. Він став мостом між небом і землею, встановивши зв’язок між зірками і земними символами. Для того, щоб побудувати його, потрібно було провести серйозні астрономічні та астрологічні дослідження.
До цього величного храму додавались все нові й нові деталі та елементи – аж до епохи Рамессидів і Пізнього часу. Він служив упродовж віків, але поволі з’являлися ознаки старіння; в якусь мить він був залишений, і руйнування його
