сиплеться крізь пальці, і чим дужче ми стискаємо долоню, намагаючись втримати його, тим швидше він висипається.
Отже, ми можемо зробити висновок, що все, що нас оточує, є живим.
Життя як таке, згідно зі стародавніми філософами, проявляє себе як діяльність, активність; усе, що є активним, ми називаємо живим, а все те, що не проявляється таким чином, має якесь інше життя, яке ми іноді не здатні зрозуміти.
Адже якщо існує Бог, якщо існують боги, вони є, безмовно, живими. Але вони живі в іншому вимірі, відмінному від того, в якому існуємо ми. Вони живуть на іншому рівні свідомості і в іншому вимірі часу. Поняття часу також досить відносне. Для крихітної комахи кілька годин іноді складають все життя, а для зірки термін людського життя – лише мить. Отже, часові виміри виявляються дуже відносними. І за всіма цими відносностями нам потрібно розрізняти потаємний сенс життя.
Що ж таке життя? Для чого воно існує? Які можливості дає нам? Як проявляє себе? Відповіді на ці питання можна знайти в різних вченнях.
Матеріалістичні теорії стверджують, що життя виникло випадково: внаслідок зіткнення певних елементів, що не були живими, з’явилась іскра життя, і ця іскра не гасне.
Із філософської точки зору очевидно, що ця теорія не дуже ґрунтовна, адже що рухає цією випадковістю? Можна було б відповісти: ніщо, тоді виходить, що існує дещо, яке нічим не спрямоване до руху? Але це неможливо. Адже все, що рухається, мусить мати свій двигун, мусить мати дещо, що дає поштовх до руху, навіть коли цей поштовх буде схожий на те, що у свій час описував Аристотель. Він говорив про всезагальний двигун, який сам лишається нерухомим. Це наштовхує на роздуми про те, що наші уявлення про швидкість також вельми відносні.
Релігійні вчення доносять до нас уявлення про деяку космічну істоту, дуже часто персоніфіковану, яка вдихає життя у свої творіння. В такому випадку постає питання: хто ж тоді створив саму цю космічну сутність, цього Бога чи богів – як би ми її не звали, це не настільки важливо.
Я згадую один приклад, який наводили мої старі вчителі. Думаю, що він допоможе нам. Уявімо собі наш розум – наш конкретний розум, а не розум якогось більш вищого порядку – як ложку. Ми занурюємо її у чашку і набираємо кілька кубічних сантиметрів води. Якщо ми зануримо її у Тихий океан, то зачерпнемо стільки ж. Іншими словами, річ не в тім, звідки одержувати відповіді на свої питання, а в тім, щоб збільшувати свою «ложку» – розширювати поле своєї свідомості, щоб кожного разу «зачерпувати» все більше й більше – усе більше й більше розуміти. А це вже велика індивідуальна робота.
Філософія «Нового Акрополя» пропонує ідею особистого зростання і розвитку, оскільки кожен із нас має свій ритм, свою долю, свою творчу потенцію. Але це не повинно ставати перепоною для того, щоб об’єднатися, щоб бути разом, спілкуватися, вести наукову роботу, займатися літературною творчістю або – як зараз – розмовляти один з одним, хай навіть це відбувається
