мертвих рибин, яким відгинають червоні зябра, аби кожен бачив, що вони тільки-но виловлені, та й дивитися на довгі й коротші ножі для патрання на прохання клієнтів, мені надто неприємно, і мене поймає такий жаль до цих донедавна жвавих водних створінь, нині млявих, з вибалушеними очима, в очікуванні смерті.
Але це, власне, дуже давня вистава, і в моїй пам’яті закарбувалося щось подібне, не раз бачене… Моя душа повертається назад у часі, її опановує якась байдужість, і вона провадить мене далі гамірним ярмарком, де запахи, вигуки і рипіння дерев’яних човнів мене знечулювали – не знаю, чи внаслідок вороття в минуле, чи пробудження до мудрості, яка відає, що життя і смерть взаємодоповнювані і доконечні, тож не варто їх драматизувати.
Тепер я почуваюся прадавньою людиною – спокійною, незворушною, що походжає і тішиться неймовірною естетикою викладених у вигляді шпиць колеса на величезних круглих тацях рибин, що вилискують сріблом. Дивлячись на рожеву лососину, мене вже не бере жаль – я вдячний якомусь невідомому Богові за гарний врожай, який нам подарувало море. Мої послужливі супутники щось мені кажуть, але я вже не пригадую, що саме, бо я, власне, їх не слухав.
Несподівано я бачу на дні глибокої глиняної миски з морською водою мертві рибини… і одну… так, одну ще живу, яка прудко кружляє над трупами, не визнаючи поразки, ніби шукаючи виходу. Вона невтомна. Кружляє й кружляє.
Я заціпенів. Ця бідолашна рибинка дає мені безмовний урок, і через неї боги научають мене більшого, ніж написано у багатьох книжках. Тут немає запони інтелектуальності… є наочний і спонукливий приклад, зрозумілий і академікові, і неосвіченій людині.
Це звідомлення для людини – ні більш, ні менш. Ні для кращої, ні для гіршої… просто для філософа. Для того, хто шукає істину, і знаходить її у глиняній мисці з морською водою.
Повчання цілком зрозуміле: ми ніколи не повинні ні відступати, ні здаватися, і хай навіть усі наші побратими помруть волею Провидіння, мусимо йти вперед, плисти далі поміж мертвих у пошуках свободи від імені всіх них і заради самих себе.
Диво дивне, як ця жива істота звивається, пориваючись уперед!
Я отямлююсь і розповідаю своїм учням, що зі мною було. Ми всі бачили це і зрозуміли послання. Якою ж бо ясною мовою говорить до нас природа, коли захоче!
Мені спадає на думку купити цю рибинку у рибаря, але щось мене стримує. Я хотів би повернути її в море, яке від нас за кілька кроків. Я збираюся попросити, щоб мені переклали турецькою моє прохання, підсилене більшою сумою, ніж коштує десяток рибин, не сумніваючись, що ласий до грошей рибар погодиться. Але підійшовши ближче, знову бачу ту рибинку – славетне створіння, вісницю і підданку ангелів, і нараз розумію, що не маю права розвіяти чари. Вкинути її назад у море означає знову долучити її до якоїсь зграйки, яка потрапить у тенета завтра чи наступного тижня, а відтак вона, моя рибинка, стане однією з них. Наразі вона унікальна, обрана, вона плаває і порушається серед мертвих.
Мимоволі
