виживання за умови пристосування і втрати своєї особистості.
Продукти конвеєра визначалися за походженням, тобто згідно з тим, яка система їх породила.
Християни були доброчесні; «язичники» погані.
Зі Святого Якова зробили «мавроборця».
Аристократи мають «блакитну кров», усі інші – «плебс».
Народ добрий, а королі – лихі… Хай живе гільйотина!
Робітник добрий, а капіталіст лихий.
Військовик більш вартий, ніж селянин, або навпаки.
«Обраний народ»… «Божий народ»… Зрештою, «добрі» задля свого виживання потребують «лихих».
Таке колективне узагальнення призводить до того, що відтепер можна просторікувати про християн, юдеїв, мусульман, атеїстів, білих, чорношкірих, багатих, бідних, мудрих і невігласів. Це расизм усіх відтінків.
Одностайне прагнення колективного визволення, а також колективного винищення тих, хто не бере в тому участі, хто не належить до певного класу чи партії, покладає всі сподівання на системи, переконання, раси та загальноприйняте.
Окремішня людина втрачає значення. Тих, хто не є членом партії чи модної секти, просто цураються.
Втім, фактичний крах комунізму, фашизму, нацизму і капіталізму з відповідними політичними, соціальними та економічними атрибутами посіяв серед народу сумнів щодо ефективності цих систем. Хоча майже всі народи Землі, можливо, оркестровані всесильними засобами масової інформації, вимагають демократії і права голосу, але на виборчі дільниці десь 50 % виборців не приходять, а там, де це обов’язково, не віддають свого голосу нікому або свідомо бойкотують складені системою списки.
За винятком деяких різновидів ісламу, в релігіях відбувається те саме, і хоча на демографічних мапах зазначається, наприклад, що Італія є католицькою країною, насправді храми заповнені хіба що допитливими туристами, безлюдні монастирі стають місцями аж ніяк не релігійних зустрічей, а сам Папа стає об’єктом насмішок за його національну належність чи звички. Понад усякий сумнів, усе, що традиційно розуміли як «священне», опинилося на межі зникнення.
Щонайкраще вирішення цієї проблеми полягає в усвідомленні того, що істинно важливі не системи, а люди, які до них належать. Головне – моральна міра вартості цих людей.
Тепер мало важить, хто правує країною – «праві» чи «ліві», який в ній устрій – президентський чи монархічний. Головне, щоб при владі в країні були добрі, чесні, справедливі, мужні та порядні люди.
Навіть найгірша система, інтегрована і керована доброчесними людьми, дає народові щастя, багатство, добробут і мир. А найкраща система, якщо влада в ній належить аморальним типам, принесе підданцям самі страждання.
Міф про колективне звільнення в рамках систем показав свою неспроможність. Із плином часу навіть найбільш організована і природна система розпадається, якщо її не
