style="font-size:15px;"> – Так, дякую.
Він натиснув на ґудзик дзвінка, тоді повернувся і сів у крісло.
– Що ж, не зволікатиму, – похмуро сказав він. – Я встряв у неприємності. По суті, не маю і найменшого уявлення, як учинити далі.
– У чому річ? – співчутливо поцікавився я.
– То все мій клятий вітчим.
– Що він зробив?
– Важливо не те, що він уже зробив, а те, що може зробити в майбутньому.
На дзвінок відповіли, і Ральф замовив напої. Коли служник вийшов, Ральф знову, суплячись, згорбився у своєму кріслі.
– Це справді… так серйозно? – запитав я.
Він кивнув.
– Цього разу я взагалі не бачу виходу, – розважливо мовив він.
Незвично серйозні нотки в його голосі переконали мене в його щирості. Що ж мало трапитися, аби Ральф посерйознішав.
– Власне, – продовжував він, – я не бачу перспектив… Дідько його знає, як учинити далі.
– Якщо я можу допомогти… – несміливо почав я.
Але він рішуче похитав головою.
– Ви дуже люб’язні, докторе. Та я не хочу вас вплутувати. Мушу діяти сам.
Він замовк на хвилину, а потім повторив трохи зміненим голосом:
– Так, я мушу діяти сам…
Розділ четвертий. Вечеря у «Папороті»
Ледь минуло о пів на восьму, коли я натиснув ґудзик дзвінка на вхідних дверях «Парку папороті». Двері із запопадливою швидкістю відчинив Паркер, мажордом.
Вечір був чудовий, тож я прийшов пішки. Ступив до великого прямокутного холу, і Паркер допоміг мені зняти пальто. Саме тієї миті секретар Екройда, приємний молодий чоловік із прізвищем Реймонд, проходив через хол до кабінету Екройда з купою паперів у руках.
– Добрий вечір, докторе. Завітали на вечерю? Чи із професійним візитом?
Остання заувага стосувалася моєї чорної валізи, поставленої на дубову скриню.
Я пояснив, що будь-якої миті мене можуть викликати на пологи, тому прийшов готовим до екстреного виклику. Реймонд кивнув і продовжив свій шлях, кинувши через плече:
– Проходьте до вітальні. Ви знаєте куди. Дами зійдуть за хвилину. Мушу віднести ці документи містерові Екройду та повідомлю, що ви вже тут.
Із появою Реймонда Паркер зник, а я залишився в холі самотою. Поправив краватку, зиркнув у велике дзеркало, що висіло там, і наблизився до дверей навпроти, за якими, як мені було відомо, знаходилася вітальня.
Натискаючи дверну клямку, я почув усередині звук, наче зачинили вікно. Додам, що зауважив я це механічно, тож не надав тоді значення.
Я відчинив двері, ввійшов – і ледь не наштовхнувся на міс Рассел, що саме виходила. Ми перепросили одне одного.
Уперше я глянув на економку, оцінюючи, і замислився, якою гарною жінкою вона колись була – і, хай там як, досі є. У її темному волоссі не було сивини, а коли на щоках грав рум’янець, як-от зараз, суворість її
