Паном Контактом, адже я допомагав різним групам знайти спільну мову.
Чому ж я, маючи такі зв’язки, не хотів залишити Deloitte заради кращих можливостей? Я був молодий – виповнилося ледве тридцять, – моє професійне життя тільки починалося. Чому ж було не радіти?
Звісно, як і будь-яка людина, що замислюється над зміною роботи, я розумів, що сумуватиму за друзями, які залишилися в Deloitte. Я був новачком у команді досвідчених керівників, які повинні були вивести компанію на світовий рівень. Це була добре зорганізована група, якою керували Пат і його права рука – Боб Кірк, а також іще низка керівних кадрів на зразок Грега Сіла, який колись узяв мене на літнє стажування (і не раз захищав від звільнення через зухвалість). Усі вони сприяли моєму зростанню.
Це була не просто команда, якій добре працювалося разом. Це була група, у якій усі підтримували одне одного. Саме вони допомогли мені зростати на ранніх етапах професійного розвитку. Я також про них піклувався – і досі піклуюся. Ми довіряли одне одному. У нас були дуже схожі цінності, хоч навички й відрізнялися. Ми сміливо обговорювали проблеми, обмінювалися думками, ділилися ідеями під час неквапливих обідів. Ми йшли на ризик і прощали одне одному помилки. Ми завжди почувалися в безпеці навіть у різних країнах світу; ми були сповнені натхнення, оптимізму, енергії, творчих ідей і надій. Пригадую, як я не раз прокидався серед ночі, щоб прийти на роботу ще вдосвіта, бо це була величезна радість. Ці люди стали для мене більше ніж колегами – вони стали моїми друзями.
Справа не лише в тому, що «краще кілька голів, ніж одна». Ми не боялися когось зачепити, а тому були максимально відвертими і безперешкодно обмінювалися думками. Ми енергійно сперечалися і вказували одне одному на помилки, надихали і мотивували одне одного, замість того щоб соромити чи ставити в незручне становище. Ми відповідали одне перед одним за виконання своїх завдань, навчалися й обговорювали безліч речей у безпечному середовищі, що давало нам змогу ризикувати і зростати.
У нашій групі не було заборонених тем. Тому я звернувся до них за порадою про те, як мені вчинити. Так, я намірявся запитати в генерального директора компанії, чи варто мені перейти на іншу роботу. Ось така в нас була команда.
Наступного вечора ми всі зібралися у фойє готелю; це був готель у британському колоніальному стилі з величезними шкіряними диванами, мовби замовленими з каталогу Ральфа Лорена. І от я їм усе розповів. Незважаючи на наші товариські стосунки, мені важко було про це говорити. Я згадую цей вечір щоразу, коли хтось зі співробітників моєї консалтингової компанії Ferrazzi Greenlight повідомляє мені, що хоче рухатися далі, до нових можливостей. Я прагну ставитися до цього як до випускного вечора, а не як до втрати. Саме так сталося з моїм талановитим колегою Гевіном Маккеєм, що залишив нашу компанію, щоб здійснити свою мрію – відкрити мережу новітніх фітнес-студій. Він став першим «випускником» компанії Ferrazzi Greenlight.
Отож я хотів почути від команди
