помедитувати, але ми нечасто виділяємо собі на це час. Ми тонемо в справах, у шумі, у соціальному й культурному оточенні, у новинах і викривлених парадигмах, і все це робить нас менш чутливими, приглушує внутрішній голос, який вчить нас іти за принципами «справжньої півночі» напряму, жити в згоді з ними.
Але якщо ми зупинимося й чесно зазирнемо всередину свого серця, то знайдемо там квіти мудрості.
Стівен. Кілька років тому один університет запросив мене взяти участь у тижневому форумі, присвяченому актуальним проблемам і питанням. Крім мене, запросили ще кількох людей різного походження, які представляли різні погляди.
На другий вечір форуму мене запросили виступити перед жіночим товариством на тему «нової моральності». Зала була переповнена, у ній сиділо близько півтори сотні молодих людей. Вони зайняли саму залу, їдальню, коридор і навіть сходи. У мене виникло жахливе відчуття, що мене оточили, і водночас я почувався самотнім. Я висловив свою думку: що є система універсальних принципів, які діють незалежно від волі окремих людей. Під час доповіді я постійно відчував опір і недовіру публіки.
Коли можна було ставити питання, двоє красномовних студентів почали переконливо висловлюватися на захист ситуативної етики «нової моральності». Ця нова моральність спиралася на ідею, що не існує абсолютної істини та стандартів і що кожну ситуацію потрібно розглядати з погляду людей, які в ній опинилися, а також зважати на інші можливі чинники. Один зі студентів говорив особливо ефектно й переконливо. Він навів приклад ситуації, у якій, на його думку, годі було шукати абсолютних принципів, бо вона цілковито залежала від конкретного моменту.
Хоч я відчував, що аудиторія жваво підтримує думку цього студента, все ж продовжував відстоювати свою ідею про існування універсальних принципів, наприклад «закону ферми», чесності, стриманості, самодисципліни, вірності, відповідальності. Я розумів, що успіху серед аудиторії таки не досяг, студенти дивилися на мене як на трохи причинного. Я намагався пояснити, що жахливі наслідки в тій історії, що її розповів попередній доповідач, виникли від порушення принципів. Але мій переконливий опонент не піддавався ні на які доводи. Я прямо запитав його, що сталося б, якби людина вжила отруту, не знаючи про це. Чи не призвело б це до жахливих наслідків? Він відповів, що це невдала аналогія, що я недооцінюю свободу, якою наділена кожна людина.
Тоді я зрозумів, що ми так і не зможемо розв’язати цієї суперечки. Тому звернувся до всіх присутніх зі словами: «Кожен із нас глибоко в душі розуміє, де в цій історії правда. У всіх нас є совість. Усі ми знаємо. І якщо кожен із нас зупиниться на хвильку подумати і прислухатися до свого серця, то почує відповідь». Багато хто після цих слів почав зневажливо пирхати і посміхатися.
Тоді я знову запропонував їм те саме: попросив, щоб кожен мовчки подумав про цей випадок, і, якщо жодна людина в аудиторії не буде готова через хвилину дати свідому відповідь,
