познайомив Казанову й Лоренці. Обидва зміряли холодним поглядом одне одного, засвідчивши взаємну неприязнь, потім стримано усміхнулися й кивнули, не подавши руки, бо для цього комусь довелось би зробити перший крок, щоб підійти ближче. Лоренці був вродливцем з тонкими й занадто гострими, як на юнака, рисами обличчя. На дні його очей мерехтіло щось невловне, що викликало настороженість у людей, навчених життям. Лише секунду Казанова розмірковував, кого ж той йому нагадує. А тоді збагнув – це ж його віддзеркалення, це ж він сам на тридцять років молодший.
«Невже я повернувся у його іпостасі? – запитував він сам себе. – Але ж для цього я мав би спершу вмерти… – і аж здригнувся на ту думку. – Хіба я не помер, уже давно? Що залишилося в мені від колишнього Казанови, молодого, вродливого й щасливого?»
Голос Амалії долинув до нього ніби з далечі, хоч жінка стояла поряд. Вона запитувала, чи сподобалась йому прогулянка. А він зумисне голосно, аби всі чули, заходився хвалити родючі, чудово доглянуті угіддя, які вони обійшли з Оліво.
Служниця тим часом накрила на моріжку подовгастий стіл, дві старші доньки Оліво їй допомагали, з веселою метушнею приносили з будинку посуд, келихи й усе необхідне. Поволі зійшли на землю сутінки, прохолодний легіт війнув садом. Марколіна поквапилася до столу завершити почате дітьми й служницею і виправити те, що вони не догледіли. Гості невимушено проходжувалися моріжком та алеями. Маркіза винагородила Казанову щонайввічливішою люб’язністю, забажала почути знамениту історію про його втечу з венеційських казематів, хоча їй, звісно, відомо, – з лукавою посмішкою додала вона, – що він, бувало, й більше ризикував життям, але розмов про це слід остерігатися. Казанова заперечив: хоч і доводилося йому іноді зазнавати серйозних і кумедних пригод, однак життя, сповненого справжніх небезпек, він сповна ніколи й не пізнав. Щоправда, у ті непевні часи багато років тому, коли він кілька місяців служив солдатом на острові Корфу – з яким лише фахом не зводила його доля! – йому так і не пощастило взяти участь у справжній військовій виправі, яка ось судилася невдовзі лейтенантові Лоренці. Він навіть готовий йому позаздрити.
– О, тоді ви знаєте більше за мене, пане Казаново, – озвався високим, зухвалим голосом Лоренці. – Більше навіть за мого полковника, бо я отримав від нього дозвіл продовжити мій урльоп на невизначений час.
– Направду?! – вигукнув маркіз, не стримавши своєї злості, і в’їдливо додав: – А ми, уявляєте собі, Лоренці, ми – надто моя дружина – настільки не мали сумнівів щодо вашого від’їзду, що навіть на початку наступного тижня запросили до свого замку одного з наших друзів, співака Бальді…
– О, та це ж чудово! – незворушно відповів Лоренці. – Ми з Бальді добрі приятелі, поладнаємо! Чи ж ні? – звернувся він до маркізи, єхидно зблиснувши зубами.
– Я б це вам обом радила, – весело усміхнулася маркіза.
І з тими словами першою сіла до столу. По один бік від неї примостився Оліво, а по інший – Лоренці. Навпроти
