style="font-size:15px;"> Ось тоді Казанова опинився у своїй стихії. У першому розділі свого розгромного опусу він навів чимало цитат з Вольтерових творів, надто з його знаменитої «Орлеанської незайманиці», які видавалися Казанові найвагомішими доказами його безвір’я і які тепер він, завдяки надзвичайній пам’яті, цитував дослівно вкупі з власними контраргументами. Однак в особі Марколіни він знайшов супротивницю, яка не поступалася йому ані знаннями, ані гостротою розуму, до того ж значно перевершувала його, якщо не вишуканим мовним вітійством, то майстерністю, а надто ясністю викладу. Цитати, які Казанова намагався подати як докази глузування, скептицизму й безбожності Вольтера, Марколіна вміло й кмітливо тлумачила як ті ж численні докази наукової та письменницької ґеніальності видатного француза, його невтомного, палкого прагнення пізнання істини; вона сміло заявила, що сумніви, іронія і навіть безбожність, пов’язані з такими розлогими знаннями, такою безумовною чесністю і такою високою мужністю, мають бути любішими Богові, аніж побожна смиренність, за якою ховається не що інше, як неспроможність логічно мислити і часто навіть – прикладів таких чимало – боягузтво й лицемірство.
Казанова слухав дівчину з дедалі більшим подивом. Усвідомлюючи свою неспроможність переконати Марколіну й щораз ясніше розуміючи, що певні порухи його душі останніми роками, які він звик вважати вірою в божественне начало, під натиском Марколіни ось-ось розсипляться на порохно, поспішив порятуватися за загальноприйнятим кутом зору, мовляв, погляди, висловлені Марколіною, загрожують не лише порядку в інституті церкви, але й підривають основи державності, а тоді спритно переметнувся в область політики, де зі своїм досвідом та знанням вищого світу впевненіше міг взяти гору над Марколіною. Та якщо дівчина й поступалася йому в знанні людей та розумінні придворно-дипломатичних інтриґ і не чулася на силі заперечити Казанові навіть тоді, як була схильна недовіряти його словам, усе ж з її зауваг можна було, без сумніву, здогадатися, що вона не визнавала влади ані місцевих князів, ані держави як системи в цілому, до того ж переконана, що особисті інтереси й амбіції не так правлять світом, як вносять у нього сум’яття. Досі Казанові рідко доводилося стикатися з таким вільнодумством серед жінок, не кажучи вже про молоду дівчину, якій ще й двадцяти років не виповнилося; йому зі смутком пригадалося, як у минулі дні – гарніші за нинішні – його дух з усвідомленою і трохи самовдоволеною сміливістю простував тим шляхом, на який – він бачив – вже ступила Марколіна, сама ще, певно, не усвідомлюючи власної відваги. Заворожений незвичністю її способу мислення і висловлювань, Казанова майже забув, що йшов поряд з молодою, вродливою, неймовірно знадливою істотою і – о, диво! – був з нею на самоті в тінистій, схованій від сторонніх очей алеї, доволі далеко від будинку. Та раптом, урвавши себе на самому початку фрази, Марколіна радісно вигукнула:
– Онде мій дядечко!
Казанова, мовби намагаючись надолужити згаяне, прошепотів
