вірує… Ще ліпше! Я у милості міланського архієпископа! Скажи їй це! Я можу занапастити її! Усіх вас занапастити! Це правда, Амаліє! Які книжки вона читає? Напевно, є серед них і заборонені церквою! Покажи мені їх! Я складу список. Лише одне моє слово…
– Замовкни, Казаново! Онде вона йде… Не викажи себе. Хоч би очі тебе не зрадили! Ніколи, Казаново, чуєш, що кажу: ніколи я не бачила істоти, чистішої за неї душею. Якби вона здогадувалася, що я ось зараз змушена була вислуховувати, відчула б себе зневаженою, брудною. І скільки б ти опісля тут не пробув, ніколи б навіть краєм ока її не побачив. Поговори з нею! Так, поговори з нею – ти ще будеш просити прощення і в неї, і в мене.
Марколіна з дітьми порівнялася з ними; діти побігли далі, до будинку, а дівчина, ніби з ввічливості до гостя, спинилася перед Казановою. Амалія зумисне залишила їх удвох. На Казанову справді наче повіяло неприступною, суворою цнотливістю від блідих, напіврозтулених уст, від гладко зачесаного тепер догори русявого волосся, що обрамляло чоло. Його пройняв щем, який він рідко відчував до жінки, не відчував і до неї ще зовсім недавно, за обіднім столом; це було щось схоже на обожнення, жагу, позбавлену будь-якого фізичного потягу. І Казанова стримано, ба, навіть поштивим тоном, яким прийнято звертатися до осіб значно вищого походження і який мав би улестити самолюбство Марколіни, поцікавився у неї, чи не має вона наміру присвятити вечірні години своїм студіям. Марколіна відповіла, що тут, на селі, вона зовсім не дотримується усталених для занять годин, однак не може опиратися тому, що деякі математичні проблеми, над якими недавно міркувала, займають її думки навіть у час дозвілля, як це було ось щойно, коли вона лежала на моріжку, задивившись у небо. Коли ж Казанова, підбадьорений її привітністю, жартома поцікавився, якими ж такими високими й до того ж неабияк нав’язливими проблемами заклопотана її голівка, Марколіна дещо глузливо відповіла, що ці проблеми не мають ані найменшої дотичності до тієї знаменитої каббали, на якій, як подейкують, чудово визнається шевальє фон Сенґаль, тож навряд чи буде йому до снаги їх збагнути. Його розсердив її неприхований скепсис, з яким вона відгукнулася про каббалу, хоча й сам у рідкісні моменти внутрішнього самоспоглядання усвідомлював, що ота своєрідна містика чисел, яку називають каббалою, позбавлена сенсу й здорового глузду; її не існує в природі, нею послуговуються лише шахраї та блазні – цю роль він грав поперемінно, однак завжди неперевершено, – щоб пошивати в дурні легковірів і телепнів. А розсердившись, Казанова, усупереч власному внутрішньому переконанню, спробував захистити перед Марколіною каббалу як повноцінну й справжню науку. Він говорив про божественну природу числа «сім», про що навіть згадується у Святому Письмі, про сповнене глибоким сенсом, пророче значення числових пірамід, які навчився вибудовувати за новою системою, і про те, як часто збувалися його передбачення, укладені за цією системою. А хіба не він якихось кілька років тому, уклавши таку піраміду чисел, спонукав амстердамського банкіра Гопе взяти на себе страхування безнадійного – як усі вважали – торгового корабля і заробити на цьому двісті тисяч золотих? Казанова ще й досі вмів бездоганно
