супроводжував, машини з Німеччини переганяв, у порахунках бував…
Цікаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнішності і навіть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тільняшка й динамівські спортивні штани з двома білими лампасинами.
– А ти втямив, що я сказав?
– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним і діловим. – Утямив. Можу взятися.
– За скільки?
Іван пожував губи, зміряв поглядом мене, мій одяг – видно, рахував, скільки з мене можна заправити.
– Ну, якщо без підстрахування… п’ятсот зелених.
– Багато, – сказав я.
– Ну, чотириста… – прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.
– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленої людини.
Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.
– Гаразд, – погодився Іван. – Розповідай.
Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.
– То що, він у кав’ярні на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?
Я заперечно крутнув головою.
Це його не вельми засмутило.
Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.
Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.
– Усе ясно, – прохрипів він.
– Що? – запитав його я.
– На живця треба.
– На якого?
– Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба…
Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.
– Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього – аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.
– А якщо він устигне?
– Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на місці усе вирішимо.
Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.
17
Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.
– Ну? – спитав він замість вітання.
Я кивнув.
І ми пішли на Брацьку.
Кав’ярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.
– Може, по сто грамів тим часом? – запропонувала вона.
– На роботі не п’ю, – відрубав Іван.
Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів
