кіоску.
– Ну, як ведеться? – запитав він.
– Нормально, – видихнув я.
– Ти ніби штуку впорав, ге? – сказав він, посміхаючись на кутні.
– Так, – я кивнув.
– Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!
– Угу, – мугикнув я.
– Стривай, ти вже хильнув?
– Небагато.
– А зі мною смикнеш?
Я знову кивнув.
Він дістав горілку. Зачинив двері й запнув вітрини. Налив.
– Тепер ти можеш борг віддати. Я б почекав, але якщо у тебе є бабки, то краще віддай зараз…
Я спробував зосередитися, але в голові висів п’яний туман.
Мабуть, і в очах моїх було нерозуміння. Дмитро гмукнув, випив горілки.
– Ти, видно, чимало втнув сьогодні! Я про бакси, що Кості віддав за твого клієнта, який дружину у тебе умкнув. А взагалі, якщо по-чесному й по-діловому, – ти мені ще десять відсотків із штуки винен. Це ж я тобі улаштував…
Поступово я зрозумів, про що йшлося. Я теж випив горілки і рішуче кивнув.
– Усе віддам, – сказав я. – Завтра. Бабки вдома.
– Мені що, – миролюбно стенув плечима Дмитро. – Можеш завтра, можеш післязавтра. Як тобі зручно буде.
Було ще не пізно, коли мені стало погано, і Дмитро знайшов якогось приватника, котрий згодився відвезти мене додому і навіть допомогти ввійти у власну квартиру. Язик мій уже не провертався, але в очах час від часу з’являлася різкість, і в один із таких моментів я побачив зелену десятку, простягнуту Дмитром водієві.
15
Біля полудня мене збудив телефонний дзвоник.
– Це Костя, – сказав мені молодий голос. – Усе буде гаразд. Я його знайшов.
Я кивнув. Насилу починав розуміти зміст слів крізь туман учорашнього пияцтва, що густо висів у голові.
Уже звучали в рурці короткі гудки, коли я збагнув, що Костя знайшов мене, адже гра, як виявилося, не скінчилася, і навіть коли я не думав про неї, вона тривала.
Після двох чашок кави й холодної ванни я відчув себе краще. Власне, я вже міг спокійно думати про те, що діється. Думав я на кухні. Кілька разів визирав у вікно і розглядав із висоти помешкання фігурки перехожих, вишукуючи серед них молодика в чорній шкуратянці. Але люди внизу йшли в своїх справах, і ніхто не викликав у мене підозри.
Навряд чи, я думав, він з’явиться при денному світлі. І, далебі, не вбиватиме мене на очах юрби. Швидше за все, це буде вечір або ніч; тож удень можна почуватися в безпеці.
Мені вже не хотілося вмирати. Життя тривало, в ньому з’явився маленький і нікому, крім мене, не видимий зміст. З’явилася свобода вибору дій, і те, що я вибрав два тижні тому, мене вже не влаштовувало. Я хотів жити далі.
Заспокоївшись і трохи отямившись, я витяг з-під ванни бакси. Відрахував п’ятсот п’ятдесят для Дмитра – мій борг плюс десять відсотків. Тепер я набагато збіднів, але й на ці гроші можна було якийсь час жити, не замислюючись
