потужний обігрівач, і з’являлось таке відчуття, ніби ми сидимо біля каміна.
Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горілку «Микола». Вона чудово пішла під печінку тріски, і я подумав, що для відчуття повноти життя треба дійсно працювати в комерційному кіоску чи принаймні бути найближчим родичем продавця. Щоправда, мені вистачило бути колишнім однокласником, але – це талан. Багато хто не визнає своїх колишніх однокласників.
– Розумієш, – Дмитро повернувся до серйозної розмови, як трошки розігрілися цитринівкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому він потрапив туди тільки на закриття… Узагалі він хлопець точний. Отож ти не смикайся, він далі вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них із цим суворо. Годі, я сказав, і забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дівчиськом познайомився! – і Дмитро покрутив головою, мабуть, слів забракло. – Вона перукаркою працює. Іноді от так познайомишся – і одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…
– У мене вже є квартира, – втрутився я. – Дружина пішла.
– Повернеться! – хотів заспокоїти мене Дмитро.
– Краще не треба.
– Вона ж не виписалася?
– Ні.
– Отже, це ще не твоя квартира. Розумієш, коли в мене буде квартира, й у ній ніхто, крім мене, не буде прописаний – тоді я хазяїн.
З цим я погодився.
На прощання він подарував мені пляшку «Кеглевича». Ми зачинили кіоск і разом пішли до метро.
– Знаєш, – казав він дорогою. – Тут справа є невеличка – можна грошенят заробити. Хочеш?
– Кримінал? – запитав я.
– Ні, не зовсім. Хоча зараз усе – кримінал.
– Ну?
– Мій шеф розлучається, йому потрібен свідок.
– Свідок чого?
Дмитро почухав за вухом.
– Ну, як тобі це… загалом, ти ніби спав із його дружиною, розумієш? Треба бути в суді під час слухання, і якщо запитають – підтвердити. Мовляв, сам чоловік тебе запопав із нею, чи щось такого…
– Це ж неправдиве свідчення.
– Адже це не карна справа, а цивільна. Та й як хто доведе, що ти з нею не спав? Вона може відбріхуватися, але й вона не доведе… А заплатять тобі так, що рік зможеш по шинках ходити і не працювати. Га?
Я замислився. Пропозиція була не вельми приваблива, але, з іншого боку, грошей у мене не передбачалося, а тут начебто не жмикрути. Звісно, свідчити в такій справі, та ще брати на себе чиюсь дружину… Дідько його знає…
– Якщо хочеш, я тобі влаштую зустріч із шефом, і він тобі сам усе пояснить. Тоді й вирішиш.
– Гаразд, – я зрадів можливості відкласти рішенець. Та й те правда: Дмитрів шеф має краще знати, що йому потрібно.
– Я дам йому твій телефон, – сказав Дмитро.
Ми попрощалися.
12. Субота
Знайомство з шефом Дмитра відбулося наступного дня. Уранці він подзвонив мені, а вже о третій годині ми сиділи в мене на кухні. Власне,
