хоча це нам не заважало поводитися іноді так, як поводяться коханці. Це була якась затихла і загасла пристрасть, яку ні вона, ні я не хотіли забути. І, мабуть, тому, що ми пам’ятали про неї, вона й прокидалася іноді, кидаючи нас в обійми одне до одного. Після цього ми спокійно обговорювали за чаєм ненормальність наших відносин і обіцяли спробувати надалі тільки дружити. Але усе повторювалося знову й знову. І зрештою ми вже не бачилися, а тільки передзвонювалися, хоча все рідше й рідше. Потім я бачив її випадково в обіймах з гарним і самовпевненим чолов’ягою. Вони виходили з угорської кав’ярні «Бон-Бон». Я тоді збагнув, що ця частина мого життя завершилася. І відразу з’явилося якесь заспокоєння. Я заспокоївся за неї. І кинув дзвонити, гадаючи, що їй зараз це не треба. Вона теж більше не телефонувала.
«Потелефонувати Ніні», – написав я на аркушику і надпив ще кави.
Аркушик дратував мене своєю білістю, своєю незаповненістю. Усі мої бажання, уся раптова ощадливість до решти часу в моєму житті втратила зміст. Які зустрічі? Які дзвінки? Я нікому не був потрібний і мені теж ніхто не потрібний. Це стало раптом настільки очевидним, що мурашки пробігли по спині. Ця очевидність моєї нікчемності й непотрібності в цьому світі привела мене й до більш позитивних думок: про те, що моє рішення про власне убивство було єдино вірним. Я взяв ще каву і вже холоднокровніше дивився на ситуацію. І викреслив з аркушика цей непотрібний Ніні дзвоник. Тепер я був цілком вільний і міг присвятити час, що залишився, тільки собі й нікому більше.
Хлопець, що сидів у протилежному кутку, підвівся й вийшов, і я залишився в кав’ярні сам. Барменша пішла в підсобку. Через темний інтер’єр у кав’ярні панувала стума. А на вулиці сяяло сонце, що не приносило користі в цю пору року.
Хоча, звичайно, мільйони громадян раділи йому. Громадяни звикли радіти марним речам. Я теж.
Увечері в четвер я сяду ближче до виходу. Так буде зручніше.
8. Середа
У середу вранці за вікном кімнати хлюпав туман. Я підвівся й відразу ж підійшов до вікна. Потім озирнувся, збагнув, що дружина знову не ночувала вдома. Це пояснило моє бадьоре самопочуття. Треба якось заповнити цей останній повний день мого життя. Тинятись у тумані не хотілось, хоча туман, мабуть, лише ранковий клопіт. На кухні я поставив чайник на плитку й сів до столу.
«Ось і життя добігає кінця», – подумав я і відчув у внутрішній інтонації якусь підробну старість. Ніби з кожним днем, що наближав мене до обраного четверга, я дедалі більше ставав невиліковно хворим.
Пити чай з туманом за вікном – у цьому було щось від дорогої скандинавської лікарні для невиліковно хворих… чи це якось Берґман зринув у асоціаціях.
Сніг цього року випаде без мене.
А раптом саме прийдешня зима буде безсніжна, а я цього не побачу? Втім, невелика втрата. Це лише заощадить місту кошти, що звичайно, витрачаються на збирання снігу.
Дріб’язкові думки клубочились у голові. Нічого високого, нічого справді філософського.
