але для завсідника кав’ярень остання подвійна половинка кави – це святе!
Мене обігнав трамвай, розливаючи похмурою Брацькою вулицею рідкий жовтий колір, що відразу всмоктувався в асфальт. Він повернув до Дніпра, і знову запала темінь. Лише самотні запалені вікна будинків виставляли недолуге світло на вулицю.
Залишалося ще – один квартал і півгодини часу.
Я уповільнив крок. На каву мені знадобиться щонайбільше десять хвилин.
Але квартали на Подолі майже іграшкові: як не уповільнюй крок, а за кілька кроків квартал закінчується.
Я ввійшов до кав’ярні. Там тихо співав Шуфутинський. Тихо, бо звук був максимально прикручений. Моє місце було вільне. У маленькій першій залі сидів гурт дядьків і кружляв горілку. Одна паронька пригорнулася одне до одного у кутку за столиком. А з другої зали долинав якийсь шум. Я узяв свою половинку й сів на давно обране місце. Зняв з руки годинник і поклав поперед себе. Пив каву, гарну міцну каву.
Ніби «кавниця» знала, що це моя остання чашка, і постаралася зварити каву найкраще.
Залишалося п’ятнадцять хвилин життя.
Я відчув, що в мене тремтять руки.
До кав’ярні завітали два дівчиська, замовили по п’ятдесят грамів лікеру.
– Тільки швидко, – попередила їх «кавниця». – Я сьогодні раніше зачиняю – в сина день народження.
Я знов поглянув на годинник: за дванадцять шоста.
Допив каву і взяв ще одну половинку.
– Чого це в тебе руки тремтять? – запитала «кавниця». – Перебрав учора?
Я кивнув, не бажаючи брати участь у її співчутті.
– Тобі не кава потрібна, а щось міцніше, – порадила вона. – Візьми «Кеглевича»!
– Грошей нема.
– Тобі в кредит дам, – сказала вона і налила мені сто грамів.
– Дякую, – я взяв каву і сто грамів та повернувся до столика.
Було за п’ять шоста, коли «кавниця» занервувала й почала усіх квапити та вигетькувати. Дядьки допили горілку і без сперечань гуртом посунули на вулицю. З другої зали теж вийшли різні люди напідпитку.
Я дивився примерзлим поглядом на відкриті двері, крізь які усі виходили, але ніхто не заходив.
– Ну ж бо, не затримуй! – «Кавниця» стояла поруч, наді мною.
Я озирнувся: крім мене й неї, в кав’ярні більше нікого не було.
– Я до тебе по-людськи, і ти теж, будь ласка, будь людиною, – приязно зверталася вона. – У мене Васі сьогодні вісімнадцять. Треба встигнути салати поробити…
Я кивнув, гольгнув «Кеглевича», запив останнім ковтком кави й подався до виходу.
Уже «випливши» обличчям на вулицю, я зіштовхнувся з парубком у короткій шкуратянці. Він хотів увійти.
– Годі! – крикнула йому «кавниця». – Зачинено.
Пропустивши його на поріг кав’ярні, я відійшов убік і з вулиці слухав їхню розмову.
