ревнощі. Та ще й невиправдані, бо я віддавна не люблю дружину, – до речі, з повною взаємністю. Ні, нехай живе, чи радше – нехай живуть і тішаться. Хоча, гадаю, моє замовне убивство і на них подіє, і ще невідомо, як.
Скреготнув ключ у дверях.
– Ти ще не спиш? – байдуже, але ніби з подивом, зауважила дружина.
– Чай пив і у вікно дивився, – відповів я.
На це вона вже не відповіла. Пройшла в кімнату. Я почекав, поки вона вимкнула там світло, і теж пішов спати.
5
Знайомий Дмитра потелефонував наступного дня ввечері. Відрекомендувався як Костя. Дав мені два дні на фото і на «підготовку порад». Обіцяв потелефонувати за два дні й повідомити, як усе це йому передати.
Уранці я дістав коробку з-під югославських черевиків, давно вже зношених і викинутих. У цій коробці зберігалися мої фото, починаючи з традиційних голих немовлят, і далі, без усякого хронологічного ладу, впереміш. Але навіть найпізніші з них були зроблені років п’ятнадцять тому, в теплій тинейджерівській компанії. Відтак, очевидно, нікому я не був надто потрібний, або просто інтерес до фотографування в моїх друзів пропав. Я відклав два фото, де я був зображений великим планом. На одному – у Пущі-Водицькому парку, з пляшкою білого портвейну, на другому – на пікніку десь у Святошині, біля ватри, що палала чорно-білим вогнем. Підійшовши до дзеркала і порівнявши себе сьогоднішнього з собою на світлині, я зрозумів, що передавати таке можна тільки в тому випадку, якщо я не хочу бути впізнаним і знайденим. Що ж робити? Десь ще лежали вісім фото «три на чотири», котрі я зробив років три тому в несправдженій надії піти на курси водіїв і одержати права.
Випивши розчиненої кави і запхнувши фото назад у коробку, я рушив до найближчої фотомайстерні.
Старий-фотограф замучив мене претензіями до мого підборіддя.
– Ви хочете бути красивим чи для чого ви фотографуєтеся? – нарешті вирвалося в нього, коли я пробурчав щось невдоволене.
Нарешті, клацнувши апаратом на тринозі, він попросив прийти по знімки за три дні.
– Даруйте! – взявся я благати. – Мені вони потрібні завтра. Конче завтра.
Він стенув плечима.
– Дуже потрібні?
– Так.
– Ну, приходьте завтра по обіді. Але що-небудь принесіть за терміновість. Я ж грішми не прошу – кому вони зараз треба?!
Не повертаючи додому, я пішов на трамвайну зупинку. Вирішив поїхати в центр і потинятися. Саме потинятися, як я, власне, тинявся все життя. Без особливої мети, не поспішаючи, заходячи до кав’ярень і розшукуючи в черзі знайомих.
Допіру на Хрещатику я зрозумів підсвідому мету сьогоднішнього тиняння: треба «підготувати поради» для Кості. Тобто повідомити йому, в яких місцях і в яку годину дня його майбутній клієнт буває. Отже, слід вирішити, у яких кав’ярнях найчастіше буваю я. Але водночас визначити ці кав’ярні й потім ходити по них, очікуючи пострілу в спину чи в потилицю, було заняттям не з приємних.
