обмороження.
Над чашкою диміла пара.
Чогось тут бракувало. Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кав’ярні, як водень є необхідною складовою частиною води. Нарешті я зрозумів, що це.
– Валю! – вперше гукнув я «кавницю» на ім’я.
Дивно, що протягом стількох років вона була для мене безіменною.
– Валю! Постав музику!
– Шуфутинського? – запитала вона зовсім по-домашньому.
– А що ще є?
Вона нахилилася до магнітофона. Я почув, як вона взяла кілька касет.
– Алеґрова, – читала вона, не піднімаючись над стійкою. – Альона Апіна, Кіркоров, брати Гадюкіни…
Набір був дуже патріотичним. Я вибрав Апіну. Мені подобалося її телевізійне ластовиння.
– Тільки не дуже голосно, – попросив я.
– «Два кружальця ковбаси…» – завела співачка, й мені відлягло.
Я надпив ковток кави. Відлягло.
Знову відкрилися двері кав’ярні, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.
Повернувся Іван. Сів навпроти.
– Каву будеш? – запитав я.
– Ні. Ходімо!
– Зараз, доп’ю…
Іван терпляче чекав. А я не хотів допивати каву одним ковтком.
Коли ми вийшли з кав’ярні, Іван повів мене у двір сусіднього будинку. У цьому закинутому дворі лежав каркас «жигулів», за ним – смітник, а далі, за смітником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподівався на капремонт. Самі лише зовнішні стіни, а усередині – купи балок, цеглин і перегородок, що обсипалися.
Тут Іван зупинився.
– Слухай, – сказав він. – Ми будемо тепер щовечора з п’ятої й до закриття в кав’ярні. За різними столиками. Якщо він з’явиться, ти виходиш і йдеш ніби відлити. Сюди, у це місце між смітником і будинком. Він виходить за тобою, я – за ним. Втямив?
Я кивнув.
– І ще. Відразу на місці – повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки із собою.
Ця ідея, як, утім, і сам план, мені не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рації. Тепер він командував і, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.
– Коли почнемо? – запитав я.
– Сьогодні. Нащо зволікати? Зайвий раз на електричці трястися! О п’ятій вечора – в кав’ярні.
Я поїхав додому. Прийняв ванну і пообідав. Приліг відпочити.
Лежав і думав про вечір. Про цю ловитву «на живця». У самому виразі була відверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрібним, ніби хробачком, на який хотіли піймати велику рибу.
Час минав повільно.
О четвертій я вийшов із будинку. Вже сутеніло.
Моє місце в кав’ярні виявилося зайнятим. Я узяв свою звичайну подвійну половинку і сів за ближній до стійки бару столик.
Краєм ока помітив Івана. Він сидів біля входу. Перед ним на столі стояла склянка і відкрита пляшка пива.
«На роботі не п’ю», – згадав я його ранкову фразу.
Охопивши
