багато разів, і ніколи з ним нічого не траплялося.
Спустившись коло сухої сосни, він минув галявину і побіг між деревами. І враз він почув щось носом і угледів оком. Перед ним на задніх лапах сиділо п'ять істот, яких він ще зроду не бачив. Це була його перша зустріч з людьми. Але, глянувши на нього, п'ятеро людей не посхоплювалися на ноги, не вишкірили зубів, не загарчали. Вони навіть не ворухнулися, а сиділи собі в зловісному мовчанні.
Вовченя теж не ворушилося. Усі властиві вовкам інстинкти наказували йому негайно і чимдуж тікати геть, але в ньому раптом заговорив ще якийсь незнаний досі інстинкт. У нього виникла впевненість, що ці живі істоти найголовніші серед усіх мешканців Півночі. Свідомість власної мізерності й безсилля приголомшила його, позбавила здатності рухатися. Перед ним була влада й сила – щось далеке й недоступне його розумові.
Вовчик ніколи не бачив людини, але інстинктивно впізнав її. Невиразно він відчув у ній тварину, яка у великій боротьбі здобула собі перше місце серед звірів пустелі. Він дивився на людину не тільки своїми очима, але очима всіх предків – очима, що в пітьмі оточували блискучим колом нескінченні зимові вогнища, що з безпечної відстані крізь хащу дерев видивлялися на чудного двоногого звіра, який володарював над усім живим. Вовченя оповили чари спадковості – страх і пошана, породжені цілими віками боротьби і досвідом незліченних поколінь. І ці чари були занадто сильні для такого юного вовка. Якби він був зовсім дорослий, то враз би втік. Але, паралізований жахом, він припав до землі, готовий принести в дар людині ту покору, яку приніс їй перший вовк, що прийшов погрітися біля вогнища.
Один з індіанців підійшов до вовченяти і схилився над ним. Той іще щільніше притисся до землі. Невідоме нарешті набрало плоті й крові і, здавалося, от-от схопить його. Він увесь наїжився, закопилив губи й вишкірив свої маленькі ікла. Рука, що нависла над ним, наче лиха доля, трохи відсмикнулася, і людина, засміявшись, сказала:
– Wabam wabisca ip pittah