це йому не подобалося. Не сподобалося йому й те, що люди вирушили в похід, бо якийсь маленький чоловічок узявся тоді за кінець палиці й повів за собою полонену Кайч. Слідом за нею пішов і Білий Зуб, збентежений і стривожений цією новою пригодою.
Вони спустились у долину й пішли далеко-далеко, куди Білий Зуб ще ніколи не забігав. Вони йшли аж до краю долини, де маленька річка впадала у велику річку Мекензі. Тут, де на високих жердинах висіли човни й стояли сушарні для риби, індіанці отаборилися. Білий Зуб дивився на все зачудованими очима. Перевага людей над усім живим, здавалось, росла щохвилини. Вони цілком панували над своїми гострозубими собаками, і вже це одно свідчило про їхню могутність. А ще більше вражала його їхня влада над неживими речами, їхня здатність нерухомо змушувати рухатися, міняти саме обличчя землі.
Далі на нього чекало ще більше диво. Йому впали в око вбиті в землю великі жердини з перекладинами. Самі ці споруди, власне, не дуже його вразили, бо це було діло тих самих рук, що кидали на далеку відстань дрючки й каміння. Але коли ці жердини вкрили полотном та шкурами й обернули в намети, у Білого Зуба перехопило дух. Намети здавалися йому велетенськими. Вони вмить виростали навколо нього, наче якісь дивовижні живі істоти. Вони стриміли скрізь, куди не глянь. Він боявся їх. Вони зловісно височіли над ним. А коли вітер надимав і ворушив їхні стіни, він від жаху припадав до землі, не зводячи з них переляканого погляду, ладен утекти тієї ж миті, як вони ринуть на нього.
Але невдовзі він перестав боятися наметів. Він бачив, як туди входили жінки й діти і поверталися неушкоджені. Помічав не раз, як силкувалися продертися всередину й собаки, тільки їх гнали лайкою й камінням. Нарешті він покинув Кайч і тихенько поліз до найближчого вігваму. Йому надавала духу цікавість юності – бажання зазнати, пережити й зробити все те, що збагачує досвід. Останні кілька дюймів до стіни вігваму він повз дуже повільно й обережно. Події того дня вже навчили його, що невідоме сповнене несподіванок, незбагненних і дивовижних. Нараз він уткнувся носом у полотно. Він так і завмер. Але нічого не трапилося. Тоді він понюхав чудну, просякнуту людським духом тканину. Потім схопив її зубами й легенько потягнув. Знову нічого не сталося, хоч полотно заворушилося.
Тоді він смикнув дужче. Стінка заворушилася ще більше. Це йому сподобалося. Він смикнув кілька разів щосили, аж поки не захитався весь намет. Зсередини почувся різкий жіночий крик, і Білий Зуб чимдуж побіг до матері. Але після того велетенські намети більше не лякали його.
За хвилину він знов утік від матері. Палиця вовчиці була прив'язана до вбитого в землю кілка, і вона не могла побігти слідом за сином. А йому назустріч поволі рушило щеня, більше й старше за нього. Воно виступало гордо, з поважним войовничим виглядом. Білий Зуб згодом дізнався, що його звали Ліп-Ліп. На своєму коротенькому віку Ліп-Ліп не раз уже вступав з однолітками в бій і був страшенний забіяка.
Ліп-Ліп був тієї самої породи, що й Білий Зуб.
