в ту хвилину він зневажив навіть гнів людини.
Але люди звикли, щоб їм корилися. Сивий Бобер, розпалившись, скочив у човен і поплив навздогін за Білим Зубом. Догнавши вовченя, він нахилився і витяг його з води. Але не кинув його на дно човна. Тримаючи його однією рукою в повітрі, він другою почав його бити. Ну й бив же він його! Рука в індіанця була важка. Кожен удар був нестерпний, а сипались вони без кінця-краю.
Під зливою ударів то з одного боку, то з другого Білий Зуб гойдався, мов збитий з ритму маятник. У ньому клекотіли різні почуття. Спочатку він здивувався. Потім на хвилину відчув страх і кілька разів заскавчав під рукою індіанця. І враз розлютився. Його вільнолюбна натура дала себе взнаки – він вищірився і безстрашно загарчав в обличчя розгніваній людині. Та розгнівалася ще більше. Удари посипалися рясніше, важчі й болючіші.
Сивий Бобер бив, а Білий Зуб гарчав. Але це ж не могло тривати завжди. Хтось із них мусив поступитися, і здався-таки Білий Зуб. На нього знову напав страх. Це вперше людина так поводилася з ним. Випадкові удари дрючком чи каменем, що перепадали йому раніше, здавалися ласкою проти того, що відбувалося зараз. Він утратив мужність і почав скавчати. Від кожного удару в нього вихоплювався пронизливий вереск. Але ляк невдовзі перейшов у несамовитий жах, і його зойки злилися в безперервне виття, що не збігалося з частотою ударів.
Нарешті Сивий Бобер опустив праву руку. Білий Зуб безпорадно повис у лівій його руці і все ще скавчав. Це, напевно, задовольнило його господаря, і він грубо швиргонув його на дно човна, який увесь час плив за водою. Сивий Бобер узяв весло. Білий Зуб опинився в нього під ногами, і він грубо відштовхнув його. Вільнолюбний норов вовченяти знову повстав, і він схопив зубами взуту в мокасин ногу.
Попереднє лупцювання було ніщо у порівнянні з тим, якого йому знову довелося зазнати.
Гнів Сивого Бобра не знав меж, так само як і страх Білого Зуба. На цей раз по ньому походила не тільки рука, а й дерев'яне весло. І коли його знову пожбурили на дно човна, на його маленькому змученому тілі не було живого місця. Сивий Бобер ще раз штурхонув його ногою, тепер уже навмисно. Але Білий Зуб не вишкірив зуби. Він засвоїв ще одну науку неволі. Ніколи, ні за яких обставин не сміє він кусати свого володаря й пана. Тіло його володаря й пана священне, його не можна сквернити своїми зубами. Це тяжкий злочин, страшна образа, для якої немає ні прощення, ні забуття.
Човен торкнувся берега, а Білий Зуб лежав нерухомо, тихенько квилячи, покірний волі Сивого Бобра. А Сивий Бобер волів, щоб Білий Зуб вийшов на берег, і швиргонув його на берег так, що він важко вдарився боком об землю. Дрижачи всім тілом, Білий Зуб устав і заскиглив. Ліп-Ліп, що бачив усе з берега, накинувся на Білого Зуба, збив з ніг і вп'явся в нього зубами. Вовченя було надто безпорадне, щоб боронитися, і йому були б непереливки, коли б не Сивий Бобер. Він підкинув Ліп-Ліпа в повітря ногою з такою силою, що той упав на землю далеко від Білого Зуба. Така була людська справедливість. І хоч
