волі.
3
Відцуралися!
Ліп-Ліп так отруював життя Білому Зубові, що той робився ще лихіший, ніж мав би бути за своєю вовчою натурою. Скаженість взагалі була йому властива, але тепер вона вилилася через край. Навіть серед людей ішла слава про його злостивість. Що б не сталося в таборі – чи то погризуться собаки, чи то почне галасувати жінка, в якої вкрадено м'ясо, – кожен знав, що винен Білий Зуб. Люди не намагалися знайти причину такої поведінки. Вони бачили тільки, як він поводиться, а поводився він погано. Білий Зуб був пролаза і злодій, капосник і забіяка. Роздратовані жінки кричали йому просто в вічі, що він паскудний вовк і що такому не минути лиха; а він лише пильно дивився на них, готовий спритно ухилитися, як тільки в нього щось пожбурять.
І ось, живучи в густо населеному таборі, він відчув, що від нього всі відцуралися. Усі молоді собаки були заодно з Ліп-Ліпом. Між ними й Білим Зубом помічалася велика різниця. Може, вони вчували в ньому дикого лісовика й інстинктивно ненавиділи його, як свійські собаки ненавидять вовків. В усякому разі вони, так само як і Ліп-Ліп, не давали йому спокою.
Почавши з Білим Зубом війну, вони знаходили підстави не припиняти її. То один, то другий собака потрапляв йому на зуби; і, слід віддати належне, він з лишком віддячував їм за все. У поєдинку він багатьох з них подолав би, але ця втіха була для нього недоступна. Щойно він починав бійку з кимось із супротивників, як умить, ніби за сигналом, з усіх кінців табору збігалися собачата й кидались на нього всі разом.
Ворогуючи з собачою зграєю, він засвоїв два важливі правила: як боронитися при масовому нападі і як, б'ючися сам на сам, за найкоротший час завдати супротивникові найбільшої шкоди. Устояти на ногах під натиском цілого гурту – значило лишитися жити, і Білий Зуб знав, як це робиться. Він, наче кіт, умів триматися на ногах. Навіть великі важкотілі собаки не могли підім'яти його під себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбік, чи назад, лапи вовка завжди були повернуті до матері-землі.
Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наїжуються, напружено й поважно виступають. А Білий Зуб не визнавав таких підготувань у поєдинку, бо при найменшій затримці налітала вся зграя собачат. Тож він мусив швиденько зробити своє діло й забиратися геть. Він не попереджав ворога про свої наміри. Не даючи йому й опам'ятатися, він наскакував, кусав і рвав за одну мить. Отак він навчився вражати швидко й жорстоко. Крім того, зрозумів, як багато важить несподіванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш ніж воно збагне, що діється, – то це вже майже перемога.
Він переконався, що собаку, заскоченого зненацька, дуже легко збити з ніг, а впавши, він сам підставляє під зуби супротивника ніжну шию – найвразливіше місце для укусу на смерть. Білий Зуб знав це місце. Це знання перейшло до нього від його хижих предків. І в Білого Зуба був особливий спосіб нападу: захопити собача розполохом, на самоті, збити з ніг і вчепитися зубами йому в горло.
Він
