зграї, принизила її в його очах, а людей звеличила. Він не звик шукати товариства собі подібних. Матір він майже зовсім забув, і єдине, що йому лишилося, – це вірно служити людям, яких він визнав за своїх господарів. Тож він ретельно працював, добре засвоював муштру і слухався. Він у роботі був відданий і запопадливий. Вовк і дикий собака завжди такі, коли їх приручити, а в Білого Зуба ці риси на диво були розвинені.
Білого Зуба з іншими собаками єднала тільки ворожнеча. Він не звик з ними гратися. Він умів тільки битися з ними – і щедро віддячував їм за кожну кривду тих лихих для нього днів, коли Ліп-Ліп був справжнім ватажком. Тепер же Ліп-Ліп передував тільки тоді, як мчав на довжелезному мотузі на чолі упряжки. Під час стоянок він бігав за Міт-Са, Клу-Куч та Сивим Бобром. Він не насмілювався відходити від людей, бо на нього гострили зуби всі собаки і він сам зазнав усієї тяготи гоньби, яку нещодавно терпів від нього Білий Зуб.
Коли зграя відцуралася від Ліп-Ліпа, ватажком міг би стати Білий Зуб. Та для цього він був занадто похмурий і замкнутий у собі. Він тільки верховодив товаришами по упряжці, а взагалі їх зневажав. При зустрічі з ним вони завжди звертали з дороги, і навіть найсміливіші з них не зважувалися вкрасти в нього м'ясо. Навпаки, вони похапцем з'їдали свій шматок, щоб він часом його не вихопив. Він заковтував свою частку в одну мить. І лихо було тому собаці, який не встиг на той час упоратися зі своєю. Він гарчав, вишкіряв зуби – і бідоласі доводилося виливати своє обурення перед байдужими зорями, тоді як Білий Зуб спокійно кінчав його вечерю.
Час від часу то одне, то друге собача зчиняло бунт проти Білого Зуба, але він швиденько втихомирював їх. Для нього це було лише зайвою вправою. Він пильно оберігав свою самотність і не раз вступав за неї до бою. Але такі бої кінчалися швидко. Собаки не могли змагатися з ним. Він заподіював рани супротивнику, не давши йому отямитися, і собака, ще навіть не вплутавшись у бійку, уже весь був заюшений кров'ю.
Білий Зуб муштрував своїх товаришів так само суворо, як люди свою упряжку. Він ні в чому їм не потурав. Вимагав до себе беззаперечної пошани. Між собою вони могли робити що завгодно. До цього йому було байдуже. Аби вони давали йому спокій, звертали з дороги, коли він з'являвся серед них, і визнавали його владу. Досить було комусь із них вишкірити зуби або настовбурчити шерсть, як він наскакував, лютий і безжальний, і вмить доводив неслухняному його провину.
Він був страшний тиран. Його влада була тверда мов криця. Він безпощадно гнобив усе кволе. Недарма в дні далекого дитинства він провадив запеклу боротьбу за існування. Удвох із матір'ю, самотні й безпомічні, вони дбали самі за себе й вижили серед жорстокої пустелі. І недарма він навчився причаюватися, коли повз нього проходив хтось сильніший. Він утискав кволого, але поважав дужого. І коли Сивий Бобер зустрічав під час своєї довгої подорожі стоянки інших людей, Білий Зуб ходив поміж чужими дорослими собаками тихо і сумирно.
Так спливали місяці. Сивий Бобер усе ще був у дорозі. Від довгої путі й натужної
