Він і зроду був дикий, а від нескінченних переслідувань здичавів іще більше. Він рідко коли був веселий і безжурний, як усі його однолітки. Він ніколи не грався й не пустував із табірними щенятами. Ліп-Ліп не допускав цього. Як тільки десь поблизу собачого гурту з'являвся Білий Зуб, Ліп-Ліп налітав на нього, дражнив, знущався й кусав, аж поки не проганяв його геть.
Отже, Білий Зуб поступово втратив безтурботність, властиву його одноліткам, і видавався набагато старшим. Позбавлений змоги витрачати енергію в іграх, він замкнувся в собі і швидко розвивав свій розум. Він зробився хитрий; не маючи куди дівати час, став вигадливий на всілякі каверзи. Під час загальної годівлі собаки не давали йому вхопити свою частку риби й м'яса, і він зробився спритним злодієм. Він мусив сам роздобувати собі харч і роздобував уміло. То була справжня кара для жінок. Він навчився непомітно никати по табору, знав, де і що робиться, до всього придивлявся й дослухався, усе брав собі на розум і добирав дотепних способів, як уникати свого безжального гнобителя.
Ще коли Ліп-Ліп тільки почав до нього чіплятися, він якось учинив над ним напрочуд хитру штуку і пізнав уперше насолоду помсти. Як колись Кайч, водячись з вовками, занаджувала на загибель собак, так і він заманив одного дня Ліп-Ліпа у мстиві зуби своєї матері. Тікаючи від ворога, він весь час кружляв між наметами табору. Він був спритний бігун, спритніший за всіх тамтешніх собачат, навіть за самого Ліп-Ліпа. Але на цей раз він біг не на всю силу. Він тримався не далі як на стрибок від переслідувача.
Ліп-Ліп, розпалений гонитвою і близькістю жертви, забув про обережність. Він не помітив, куди забіг, а коли схаменувся, було вже пізно. Круто завернувши за один з наметів, він наскочив прямо на Кайч, що лежала там, на прив'язі. Він з переляку заскавчав, і тої ж миті вовчиця вп'ялася в нього зубами. Утекти від Кайч було нелегко, дарма що сама вона не могла гнатися услід. Вона збила його з ніг, щоб він не міг утекти, і вп'ялася в нього зубами.
Коли ж нарешті йому пощастило відкотитися від неї кудись убік, він підвівся весь розкуйовджений, розбитий тілом і душею. Скрізь, де пройшлися зуби Кайч, стирчала збита шерсть. Він заціпенів на місці, роззявив пащу і заквилив протяжно й жалісно, як мале цуценя. Але йому не дали й наквилитись уволю. Несподівано підскочив Білий Зуб і вчепився йому в задню лапу. У Ліп-Ліпа згас весь бойовий запал, і він ганебно втік. А його недавня жертва наступала йому на п'яти і не давала спокою, аж поки він не примчав до намету свого господаря. Тут на допомогу йому вибігли жінки і відігнали оскаженілого Білого Зуба градом каміння.
Настав день, коли Сивий Бобер вирішив, що Кайч уже не втече, і відв'язав її. Білий Зуб не тямив себе з утіхи, що мати його вільна. Він весело бігав за нею по всьому табору, і Ліп-Ліп, бачачи їх укупі, тримався від них на пристойній відстані. Білий Зуб навіть наїжувався й грізно наступав на ворога, але той не приймав його виклику. Ліп-Ліп був не дурний і хоч як горів бажанням помститися, але чекав, поки вовченя лишиться на самоті.
Того
