так і можна втримати Одновухого, – сказав він. – Він ріже ремінь, як ножем. Уранці всі будуть на місці.
– За це вже ручуся, – відповів Вілл. – Коли якийсь зникне, лишиш мене без кави.
– Знають бестії, що нам нічим стріляти, – зауважив Генрі перед сном, показуючи на блискучі очі, що оточували їх з усіх боків. – Коли б ми могли разів зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану. Щоночі вони підкрадаються дедалі ближче. Одвернись від вогню й придивися пильніше. Бачиш он того?
Кілька хвилин вони з цікавістю стежили за невиразними тінями, що бовваніли в пітьмі на певній відстані від вогнища. Що пильніше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразніше ставали обриси звіра. Часом навіть видно було, як він рухався.
Собаче виття привернуло їхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву і зі скаженою впертістю намагався перегризти дрючок.
– Білле, поглянь-но сюди, – прошепотів Генрі.
Через освітлене місце якось боком прокрадався схожий на собаку звір. Він посувався дуже обачно й водночас сміливо. Зосереджуючи увагу на собаках, він підозріло озирався і на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невідомого гостя і несамовито скімлив.
– Ну й дурний же цей Одновухий. Нічого не боїться, – стиха мовив Білл.
– Це вовчиця, – пошепки відповів Генрі. – Через неї загинули і Товстун, і Головач. Вона зваблює собаку а вся зграя рве здобич на шматки.
У вогнищі затріщала гілка і, зашипівши, відкотилась убік. Звір злякано пірнув у морок.
– Знаєш, Генрі, що я думаю?
– А що?
– Що це та сама тварюка, яку я вгрів дрючком.
– Ну, звісно, та сама, – відповів Генрі.
– Занадто вже нахабно лізе вона до вогнища. Це дуже підозріло.
– Та вона знає набагато більше, ніж належить вовкові. Позаяк вовк прибігає до собак саме тоді, як їх годують, значить, він уже бувалий у бувальцях.
– У старого Віллена улюблений собака втік з вовками, – міркував уголос Вілл. – Хто-хто, а я вже знаю цю історію. Я сам підстрелив його на лосиному пасовищі, натрапивши на зграю вовків. Старий Віллен плакав, як мала дитина. Він три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.
– А ти, Віллє, здається, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, їв рибу з рук людини.
– Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м'яса, – рішуче сказав Вілл. – Нам більше не можна втрачати собак.
– Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрі.
– А я цілитимуся так, щоб не схибити, – відповів Вілл. Уранці Генрі знову розпалив вогнище і зварив сніданок під хропіння товариша.
– Ти так солодко спав, – сказав Генрі, покликавши Вілла снідати, – що мені жаль було тебе будити.
Вілл з сонним виглядом почав їсти. Помітивши, що його чашка порожня, він хотів налити собі кави. Але кавник стояв далеко від нього, коло Генрі.
