я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, і не питиму.
– А сьогодні така смачна кава! – спокушав його Генрі.
Але Білл був непохитний і їв сухий сніданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.
– Тепер уже поприв'язую їх так, що не дістануть одне одного, – сказав він, коли вони рушили в дорогу.
Не пройшли вони і ста ярдів, як Генрі, який ішов попереду, об щось спіткнувся. У темряві нічого не можна було розгледіти, але на дотик він впізнав, що це таке. Піднявши свою знахідку, він кинув її назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Біллу під лижу.
– Може, ще тобі знагодиться, – гукнув Генрі.
Білл вилаявся. Це було все, що лишилося від Бігуна – дрючок, до якого той був прив'язаний.
– Вони зжерли його разом зі шкурою, – сказав Білл. – Навіть ремінь з дрючка одгризли. Які ж бо вони голодні, Генрі! Поки ми доїдемо, доберуться, певно, й до нас.
Генрі зневажливо усміхнувся.
– Вовки за мною, щоправда, ще ніколи не гналися, але бувало мені набагато скрутніше, і все ж лишився живий. Ні, Білле, якійсь жменьці паскудних тварюк я не дамся.
– Це ще хтозна, ой хтозна, – зловісно мурмотів Білл.
– Ну як дістанемося до Мак-Геррі, тоді й подивишся.
– Я в це щось не дуже вірю, – не вгавав Білл.
– Ти просто нездужаєш, от у чім лихо, – заявив Генрі авторитетним тоном. – Тобі потрібні ліки. Як тільки доїдемо до Мак-Геррі, я змушу тебе прийняти добру порцію хініну.
Білл, не згодний з цим діагнозом, щось сердито буркнув і замовк. День був такий самий, як і всі попередні. Розвиднилось о дев'ятій годині, о дванадцятій обрій на півдні прояснів від невидимого сонця, і зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути ніч.
Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Білл узяв з саней рушницю і сказав:
– Іди вперед, Генрі, а я піду подивлюся.
– Ти б краще йшов за саньми. У тебе тільки три патрони, і ти знаєш, що все може трапитися.
– Ну а тепер хто каркає? – задоволено посміхнувся Білл.
Генрі нічого не відповів і пішов далі, але весь час стурбовано вдивлявся в сіру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Білл за годину нагнав сани.
– Вони розбрелись і никають скрізь, куди не глянь, – сказав він. – Шукають якоїсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певні, що ми від них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподіваються, що по дорозі їм може трапитися щось їстівне.
– Тобто їм здається, що ми від них не втечемо, – виразисто мовив Генрі.
Але Білл не слухав його.
– Я бачив кількох, – казав він далі. – Які ж вони худі! Уже, мабуть, кілька тижнів нічого не їли, крім наших собак; та їх така сила, що не всім, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Світять ребрами, а животи попідтягало до самого хребта. Вони вже дійшли до краю. Скоро і про страх забудуть. Отоді начувайся!
Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за саньми, тихенько
