знак. Дні вже довшали. Сонце поверталося в ці краї. Але ледве згасло його веселе проміння, він зупинився. Ще лишалося кілька годин сірого дня й темних сутінок, і він використав їх, щоб нарубати якомога більше дров.
Разом з пітьмою до нього прийшов жах. Зголоднілі вовки ставали надміру зухвалі, та й минула безсонна ніч давалася взнаки.
Не в змозі перебороти дрімоту, Генрі напнув на плечі укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колінах. З обох боків щільно тулилися до нього собаки. Раз він прокинувся і побачив за кілька кроків від себе величезного сірого вовка, мабуть, найбільшого з усієї зграї. Анітрохи не збентежившись від погляду людини, звір ліниво, no-собачому потягнувся і позіхнув їй прямо в лице. Він дивився на людину, як на свою власність, як на страву, яку невдовзі можна буде з'їсти.
Така впевненість відчувалася в поведінці всієї зграї. Генрі бачив перед собою з двадцятеро вовків. Одні хтиво дивилися на нього, другі спокійно спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, які посідали навколо накритого столу і тільки чекають дозволу, щоб узятися до їжі. А їжа – це він сам. І він мимоволі подумав – коли ж почнеться бенкет?
Підкидаючи в огонь дрова, він раптом зрозумів, яке дивне його тіло. Раніше з ним цього не бувало. Він почав стежити за рухом своїх м'язів і захопився мудрим механізмом пальців.
При світлі вогнища він поволі згинав то один, то другий палець, то всі разом, широко розставляв їх, потім швидко рухав ними, немов щось хапав. Розглядав форму нігтів і, натискаючи ними на пучки то злегка, то дужче, прислухався до своїх відчуттів. Він сидів як зачарований і раптом відчув любов до свого тіла, яке так прекрасно, тонко й легко працює. З острахом глянув на вовків, що в солодкому сподіванні оточили його тісним колом, і, як удар блискавки, його вразила жахлива думка. Його дивне тіло, його жива плоть – не що інше, як звичайне м'ясо, здобич хижої звіроти, яка розшматує його голодними іклами і їстиме, як сам він їсть м'ясо лосів та кролів.
Він струснув з себе повну кошмарів дрімоту й розплющив очі. Не більше як за шість футів від нього на снігу сиділа руда вовчиця й пильно дивилася на нього. Собаки, згорнувшись коло його ніг, гарчали й скиглили, але вона не зважала на них. Вовчиця дивилася тільки на нього, і на хвилину він зустрівся з нею очима. В ній не було нічого загрозливого. Вона просто дивилася на нього з великою увагою, але він знав, що цю увагу зродив великий голод. Для неї він був смачною поживою. Вона облизувалася, передчуваючи насолоду, і з розкритої пащі в неї бігла слина.
Генрі здригнувся від жаху й витяг з вогнища головешку. Але ледве встиг він схопити свою зброю, як вовчиця відскочила геть. Він зрозумів, що в неї не раз шпурляли чим попало. Тікаючи, вона загарчала й вискалила білі ікла, а уважність вмить зникла з очей. Вони засвітилися такою страшною люттю, що Генрі весь затремтів. Він глянув на руку, в якій була головешка, і мимоволі замилувався, як вправно й зручно обхопили пальці поліно, як тонко пристосувалися вони до всіх нерівностей. Мізинець,
