за декілька годин і не хотів би, щоб вона залишалася на самоті так довго. Я розумію, що прошу забагато, і ми знаємо одне одного насправді не дуже добре, але мені більше немає до кого звернутися.
– Звісно, я приїду до Бірґіт. Без проблем. Мені треба лише вдягнутися, і я зможу бути в неї вже за п’ятнадцять хвилин.
– Чудово. Я безмежно вдячний тобі. Чесно. Бірґіт ніколи не була особливо стабільною, і я хочу, щоб біля неї хтось залишався, поки я не приїду до Ф’єлльбакки. Я зателефоную й скажу їй, що ти в дорозі. Я прибуду після дванадцятої, тоді зможемо поговорити. І ще раз дякую.
Усе ще із закислими очима Еріка поспішила до ванної, аби мерщій умитися. Вона вдягнулася в те, у чому була вчора, швиденько розчесала волосся, нафарбувала вії й менш ніж за десять хвилин уже сиділа за кермом. На дорогу від Селвіка до Талльґатан потрібно було не більше п’яти хвилин, тож майже секунда в секунду за п’ятнадцять хвилин після розмови з Генріком вона подзвонила у двері.
Здавалося, наче Бірґіт схудла на кілька кілограмів відтоді, як Еріка бачила її востаннє, і одяг вільно висів на ній. Цього разу вони не зайшли до вітальні, а спинилися на кухні.
– Дякую, що прийшла. Я так розхвилювалася, що не змогла б досидіти до приїзду Генріка наодинці зі своїми думками.
– Він казав, що тобі телефонували з поліції в Танумсгеде?
– Так, учора о восьмій зателефонував комісар Мельберґ і повідомив, що мені, Карлу-Еріку та Генрікові потрібно негайно прибути до відділення. Я пояснила, що Карл-Ерік змушений був терміново поїхати в справах, але завтра він повернеться. Запитала, чи можна, щоб ми всі разом прийшли завтра. Але для нього це виявилося неприйнятним, і він сказав, що хоче зустрітися хоча б зі мною та Генріком. Він поводився дуже нахабно, і, звісно ж, я негайно зателефонувала Генрікові, щоб він приїхав якомога швидше. Я почувалася загнаною й наляканою, і тоді Генрік запропонував зв’язатися з тобою й запитати, чи не змогла б ти приїхати на кілька годин. Сподіваюся, ти не подумала, що ми надто набридливі. Навряд чи тобі в радість мати справу з нашою сімейною трагедією, але я справді не знала, до кого мені звернутися. До того ж колись ти була майже дочкою в цьому будинку, і я подумала, що тобі, можливо…
– Не думай про це. Я охоче допоможу. Поліцейський сказав, про що йтиметься?
– Ні, він не хотів казати ані слова про це. Але я маю свої припущення. Мені здається, що вона не наклала на себе руки, я впевнена!
Еріка імпульсивно поклала свою руку на руку Бірґіт.
– Бірґіт, рідна, не роби поквапних висновків. Можливо, ти маєш рацію, але поки ми не дізнаємося точно, краще не загадувати.
Минуло ще кілька довгих годин за кухонним столом. Уже за деякий час розмова затихла, і єдине, що порушувало тишу, – цокання годинника. Еріка малювала кола вказівним пальцем навколо візерунка на гладенькій скатертині. Бірґіт була вдягнена в такий самий скорботний одяг, і її макіяж не змінився відтоді, як Еріка зустріла її того дня, але зараз її зовнішність оповили
