Ми швидко закінчили розмову, бо Алекс сказала, що в неї гість. – Бірґіт пополотніла. – Це не міг бути…
Мельберґ кивнув.
– Немає нічого неможливого, пані Карлґрен. Але з’ясувати всі обставини – це вже наша справа. Я вас запевняю, що ми докладемо максимум зусиль, аби знайти вбивцю. Однак перевірка підозрюваних у нашій роботі – одне з найважливіших завдань, тож, будь ласка, напишіть звіти.
– Мені так само необхідно підтвердити своє алібі? – запитала Еріка.
– Гадаю, не варто. Але ми хотіли б, аби ви докладно описали все, що побачили тоді, коли знайшли її. Свої письмові свідчення віддайте, будь ласка, моєму помічникові Патрику Гедстрему.
Усі присутні поглянули на Патрика, і той кивнув у відповідь. Вони почали підводитися.
– Трагічна подія. Ще й дитина.
Усі присутні втупили свої очі в комісара Мельберґа.
– Дитина? – Бірґіт нерозуміюче дивилася то на Мельберґа, то на Генріка.
– Так, за висновками патологоанатома, Александра була при надії. Третій місяць вагітності. Гадаю, це для вас не новина.
Мельберґ усміхнувся й спідлоба поглянув на Генріка. Патрикові стало неймовірно соромно за таку жахливу поведінку свого шефа.
Обличчя Генріка відразу ж пополотніло. Бірґіт спантеличено поглянула на нього. Еріка стояла немов закам’яніла.
– Ви чекали на дитину?.. Чому не розповіли про це? О Боже!
Бірґіт притулила хустинку до рота й зайшлася плачем, навіть не встигнувши подумати про те, чи не потече туш її обличчям. Генрік знову обійняв її й мимохіть перезирнувся з Патриком. Найімовірніше, він і сам гадки не мав про те, що Александра була при надії. Натомість Еріка мала засмучений вигляд і, певна річ, знала про це.
– Ми поговоримо про це вдома, Бірґіт. – Він обернувся до Патрика. – Я подбаю про те, щоб вам передали наші свідчення про той самий вечір. Напевно, ви залюбки поставите нам додаткові запитання, коли перечитаєте їх?
Патрик кивнув і, звівши брови, поглянув на Еріку.
– Генріку, я зараз підійду. Лише перекинуся кількома словами з Патриком. Він мій давній знайомий.
Вони зупинилися в холі, а Генрік із Бірґіт попростували до автомобіля.
– Яка несподівана зустріч! Не очікував тебе тут побачити, – сказав Патрик.
Він нервово переминався з ноги на ногу.
– Так, я геть забула, що ти тут працюєш.
Вона крутила в руці ремінь сумки і, трохи схиливши голову, дивилася на Патрика. Усі її жести були йому добре знайомі.
– Так багато часу минуло. Мені дуже шкода, що я не зміг приїхати на похорон. Як ви з Анною впоралися з усім?
Попри свій зріст, вона здавалася низенькою, і він насилу опирався своєму бажанню погладити її по щоці.
– Досить нормально. Анна поїхала додому відразу після похорону, а я вже
