які мучили його по кілька разів на день.
За той час, поки його не було на робочому місці, товсті стоси паперів із якогось доброго дива не зменшилися. Важко зітхнувши, він сів за письмовий стіл і взяв документи, що лежали згори. Його робота була такою одноманітною, що він почав обмірковувати суботнє меню. Бодай із десертами все зрозуміло. Еріка завжди любила морозиво.
Він прокинувся з неприємним запахом із рота. Певна річ, учора вони добряче надудлилися. Увечері завітали в гості хлопці, і всю ніч вони випивали. У його пам’яті вимальовувалися лише якісь нечіткі спогади про те, як увечері до них приїхала поліція. Він спробував підвестися, але в голові паморочилося, тож вирішив іще трохи полежати.
Його права рука сильно боліла. Піднявши її, він побачив, що кісточки пальців дуже подерті й обкипілі кров’ю. Дідько. Отже, учора була бійка – ось чому приходив поліцай. Він дедалі чіткіше пригадував події вчорашньої ночі. Хлопці почали плести якісь нісенітниці про самогубство. Хтось із них говорив багато дурниць про Алекс і обзивав її повією вищого класу й світською проституткою. Далі в його пам’яті величезна прогалина, і він пам’ятає лише, як зозла гамселив того хлопця. Звісно ж, він і сам часом її обзивав, коли гнівався через її зраду. Але це зовсім інше. Вони не знали її. Тільки він мав право судити.
Пролунав різкий телефонний дзвінок. Він не хотів піднімати слухавки, але зрештою вирішив, що ліпше підвестися з ліжка й відповісти, аніж чути сигнал, що ріже слух.
– Так, це Андрес, – пробелькотів він.
– Привіт, це мама. Як почуваєшся?
– Ох, кепсько. – Він присів і обперся спиною об стіну. – Котра в біса зараз година?
– Майже четверта вечора. Я тебе розбудила?
– Так. – Голова ввижалася йому непропорційно великою, і здавалося, що вона ось-ось упаде донизу.
– Я їздила на закупи й почула дещо. Хочу, щоби ти теж знав. Слухаєш?
– Чорт, так, я тут.
– З’ясували, що Алекс не наклала на себе руки. Її вбили. Я лише хочу, аби ти знав про це.
Тиша.
– Агов, Андерсе? Ти чув, що я сказала?
– Так-так. Що ти сказала? Алекс… убили?
– Так, принаймні так кажуть у Ф’єлльбацці. Бірґіт сьогодні їздила до поліцейської дільниці в Танумсгеде, і її там повідомили.
– Ох, дідько. Мамко, я маю дещо владнати. Я зателефоную пізніше.
– Андерсе? Андерсе?
Він кинув слухавку.
Він ледве дійшов до ванної й вдягнувся. Після двох пігулок панадолу Андерс знову почувався людиною. З кухні на нього звабливо дивилася пляшка горілки, але він не спокусився. Зараз йому важливо бути тверезим. Принаймні бодай трохи.
Знову пролунав різкий телефонний дзвінок. Він не підняв слухавки. Натомість рвучко схопив телефонну книгу й швидко знайшов потрібний номер. Його руки тремтіли, поки він натискав цифри. Після нескінченної кількості гудків нарешті почувся голос.
