повз неї. Якраз середина обідньої перерви. Еріка вже майже забула, як метушливо й людно в Стокгольмі. Повсякчас люди кудись поспішають, немов постійно на щось полюють, але ніяк не можуть наздогнати. Раптом її оповив сум за Ф’єлльбаккою. Дотепер вона сама не усвідомлювала, як чудово відпочила там за ті тижні, що минули. Звісна річ, у неї багато клопотів, однак це не завадило їй віднайти спокій у самій собі – те, що їй ніколи не вдавалося відчути в Стокгольмі. Якщо ти живеш у Стокгольмі сам, то повністю ізольований. У Ф’єлльбацці ти хоч-не-хоч ніколи не буваєш самотнім. Навкруги завжди є люди, які дбають про своїх сусідів чи близьких. Інколи таке втручання у власні справи набридає. Пліткарство не подобалося Еріці, однак коли вона сиділа тут і дивилася на міську метушню, то відчувала, що її душа там, у Ф’єлльбацці.
Уже вкотре за день думки Еріки поверталися до Алекс. Навіщо вона щовихідних їздила до Ф’єлльбакки? Хто був той чоловік, з яким вона там зустрічалася? І запитання на мільйон: хто був батьком дитини, яку вона чекала?
Еріка раптом згадала про клаптик паперу, який запхала в кишеню піджака, поки ховалася в шафі в будинку Алекс. І не тямила, як вона могла забути подивитися його ще позавчора, коли повернулася додому. Вона дістала з правої кишені зім’ятий аркушик. Замерзлими без рукавичок пальцями обережно його розгорнула й вирівняла.
То була копія статті з «Богусленінгу». На ній не було зазначено жодної дати, але зі шрифту та чорно-білих ілюстрацій 1970-х років вона зрозуміла, що це не нова стаття. Еріка дуже добре знала людей на світлинах й історію, про яку розповідалося в статті. Навіщо Алекс заховала її так далеко в шухляду свого комода?
Еріка підвелася й знову запхнула аркуш у кишеню. Відповіді на її запитання на ньому не було. Настав час їхати додому.
Похорон розкішний і з пишним відспівуванням. Церква Ф’єлльбакки заповнена вщерть. Не всі з присутніх знали Александру Війкнер, однак приїхали, аби вгамувати свою цікавість. Сім’я та друзі сиділи на найперших рядах. Окрім Генріка й батьків Александри, Еріка знала лише Франсін, біля якої сидів високий блондин – напевно, її чоловік. Загалом друзів було не так багато, і всі вони вмістилися на двох лавках. Це підтвердило думку Еріки про Алекс. Звісно, вона мала безліч знайомих, але в неї ніколи не було багато близьких друзів. На всіх інших місцях сиділи незнайомці, які прийшли заради цікавості.
Сама Еріка сіла вгорі, неподалік від трибуни. Бірґіт, коли побачила її біля церкви, запросила сісти біля них, однак Еріка ввічливо відмовилася. Їй здавалося лицемірством сидіти біля родичів і друзів. Насправді Алекс була їй чужою людиною.
Еріка вовтузилася на твердій церковній лавці. Змалку їх з Анною батьки щонеділі силоміць тягнули до церкви. Дітьми вони жахливо втомлювалися й ледве висиджували довгі проповіді та псалми, а про те, щоб вивчити їхні монотонні мелодії, не могло бути мови. Таку надію вони втратили вже давно. Аби хоч трохи розвеселити себе, Еріка
