чого бажаємо? У життя все вже записано. Усі гріхи, які ми скоїли, усі помилки, які зробили. Ми накопичуємо цей негативний досвід, примножуємо його з кожним витком життєвої спіралі, допоки він не перетворюється на зашморг і зручно лягає на шию. І немає іншого виходу, жодного порятунку, окрім як покірно прийняти свою грішну долю та продовжувати жити в тому пеклі, яке самі для себе створили. Марія глянула в чорнильне небо. Ти нікого не пробачаєш, так, Господи? Скільки б ми не просили, скільки б не благали – нащо нам другий шанс, якщо ми не вміємо ним скористатись? Вона сумно всміхнулася цій думці, і важко було сказати, чиї сльози стікали по щоці: її чи львівського неба.
Поруч пригальмував автомобіль. Що ж, вечір саме починався. Вона крадькома витерла вологу щоку й обернулась.
– Я подумав, що раз я вже й так спізнився, то немає сенсу поспішати. І тому можна спробувати врятувати чарівну леді від примх місцевої погоди. Якщо, звісно, леді не проти.
Марія закусила губу міцно-міцно, щоб переконатися, що це не сон. І кивнула:
– Ні, не проти.
Сонце на мить вигулькнуло з-за хмар, і Сашко усміхнувся.
– От ми й удома, – констатував водій, зупиняючи лімузин на одній із бічних вуличок у центрі.
– Я ще поки не маю тут нормального житла, от доводиться брати, що є, – Сашко винувато знизав плечима.
Виділивши прибулих серед туристів, консьєрж завчасно відчинив перед ними двері.
– Люб’язніше, ніж першого разу, правда? – змовницьки прошепотів водій, піднімаючи валізу.
– Мені здається, що зранку взагалі була інша людина, – так само пошепки відповів Сашко. – Чи це просто був інший готель? І що це за валіза?
– Це – ваші необхідні речі, – сказав Віталік і додав: – Від компанії.
Сашко розуміюче кивнув:
– Ну, компанії видніше.
Марія вже бувала в цьому готелі. Одного разу, коли мала… стосунки з російським олігархом. Він не любив приводити до себе гостей, вони завжди знімали щонайдешевший номер у готелі. Але того разу в нього були проблеми, і охоронець привіз Марію сюди. Поки жінка чекала в коридорі, то могла цілком оцінити особливість інтер’єру. Типовий пафос, до якого вона звикла в закладах такого класу, був доречно розбавлений живими квітами, свіжими картинами, розмальованими квітами й здавався лаконічно простими, до чого легко було звикнути. Персонал викликав довіру, а все навколо – затишок. Єдине, що було чужим цьому місцю, – це VIP-клієнти, обвішані хутром, золотом і крихітними цуциками в сумочках через плече.
Несподіване усвідомлення виринуло в її голові. Цей готель вважався елітним навіть серед кращих закладів Львова. Скільки ж грошей є в Сашка, якщо він може собі дозволити проживати тут? Жінка глянула на свого супутника. Кирпатий синьоокий хлопчак уперто не хотів дорослішати у свідомості Марії.
Консьєрж відчинив двері та впустив їх усередину двокімнатного номеру класу люкс.
– Це місце мені подобається вже більше, –
