гуморі й щедро наповнювала Львів живильним теплом. Люди неквапом гуляли незвично яскравим містом, підставляючи обличчя сонцю, відвідуючи кнайпи та насолоджуючись життям. А десь менеджери середньої ланки досі просиджували штани за глючними Windows Vista, марнуючи своє життя за мізерну зарплатню.
Марія всміхалася своєму відображенню в дзеркалі першого-ліпшого бутика. Їй в очі дивилося веселе щасливе дівчисько, юне й невинне, на кінчику носа якого сонячним зайчиком причаїлося щастя. Вона спробувала схопити його долоньками, але зайчик виявився спритнішим. Стриб – і він уже поверх її рук. Вона спробувала ще раз – і знову невдача.
Жінка дзвінко розреготалася, чим привернула увагу всього магазину. Байдуже! Зараз вона відчувала неймовірне піднесення й не збиралася його марнувати. Тому схопила під руки дві коробки зі взуттям (високі чобітки й літні відкриті босоніжки), оплатила їх на касі карткою та вийшла на вулицю.
Сонце ховалося десь між високими будинками. Марії подобались такі хованки. Маневруючи між балакучими туристами, жінка дивилася на таке звичне місто їхніми очима. Вузькі вулички, наче створені для прогулянок лише удвох, старовинна архітектура, вигадлива ліпнина на фасадах, ковані дверні ручки, кам’яні леви просто під підвіконнями, кавово-шоколадні спогади. Хотілося зупинитись і просто всотувати все навколо, наповнювати себе цим світлим і чистим, і щоб ніколи-ніколи цей момент не закінчувався, щоб завжди…
Телефонний дзвінок перебив її думки. Марія взяла в руки апарат, подарований Сашком (цікаво, а куди вона діла свій?), та усміхнулась, коли побачила на екрані «Олександр». Метаморфоза, до якої ще потрібно звикнути.
– Слухаю, – радісно промовила.
– Привіт, – долинуло з іншого боку. – Не зайнята?
Марія повернула голову спершу праворуч, потім ліворуч. Цікаво, чи можна вважати щастя зайнятістю? Мабуть, ні.
– Ні, не дуже.
– Прекрасно. Я відкриваю соціальний центр для дітей-сиріт. Не хочеш скласти мені компанію?
– Залюбки! – Чом би не поділитися шматочком радості з тими, хто цього потребує? – А коли?
– За двадцять хвилин.
– За скільки?!
– Ну… – голос зам’явся. – Віталік божився, що ви встигнете.
Марічка інстинктивно повернула голову. Віталік стояв біля лімузина на іншому боці вулиці та махав їй рукою. Жінка глибоко видихнула.
– Хлопці, ви мене інколи просто шокуєте. Але мені потрібно переодягнутись…
Двері лімузина відчинилися, і Сашко в синіх шортах і яскраво-жовтій футболці став біля свого водія.
– Не переймайся, ти проходиш по дрес-коду.
Їх обговорювали, за їхніми спинами шепотілися й показували пальцями. Чоловік у шортах і футболці та дівчина в яскравому топі й короткій спідниці поміж гостей у костюмах та вечірніх сукнях. Дивина. Несмак. Непотрібний епатаж. Марічка заплющила очі й відчула азарт. Їй це подобалось, ой як подобалось.
