марева. Гидко піднуджувало. Мабуть, через голод. Я з’їв свою останню суху пайку – кусень черствого хліба впереміш із тирсою й хвіст гнилої прив’яленої рибини – ще за два дні до Магадана, куди мене доправили етапом. І ось іще кілька годин цього калатання в повітрі, цього зависання між хмарами й лісотундрою. Нарешті земля. Нарешті. Ступив на неї правою ногою, зціпивши зуби, підтягнув ліву, закинув на спину наплічника з книжками та зміною білизни.
– Туди! – показав короткопалою долонею конвоїр, що ледь діставав мені до плеча. – Ні, здається, туди.
– Та куди не підемо, то на якусь рудню потрапимо, – сказав я, ледве стримуючи блювоту. – Хіба тут є ще щось, крім них…
– Ох які ми умні-розумні! Розпатякався, зеку. Думаєш, на курорт після табору приїхав? Полазиш тут кротом місяць-другий – захочеш гопки скакати назад до табору. Та тут здоров’яки вільнонаймані за півроку копита відкидають, а ти… Самі ребра й шкіра. Тобі давно не місце на цьому світі. Ну, ать-два, мать твою. Зараз начальство, адміністрація то єсть, тебе оприділить.
Начальство рудні імені Олександра Матросова оприділило мене, доправленого на Колиму для спецпоселення з Мордовського табору, прохідником підземної ділянки – закладати вибухівку для підривних робіт, перевіряти ходи, у яких іще тільки збиралися добувати руду.
Перший спуск у шахту. На-гора бригада вільнонайманих: слов’яни, грузини, прибалти, навіть кілька якутів… На обвітрених, карбованих морозами й рудим порохом чоловічих обличчях легко читається стаж їхнього перебування на цьому каторжному промислі. Хтось іще тільки почав втрачати рум’янець і молоду свіжість шкіри – отже, нещодавно потрапив сюди, певно, проштрафився добряче й вибрав копальні Колими замість тюрми. А хтось уже так наковтався того важкого пороху рудні, що ось-ось поповнить розряд силікозників[6] – кандидатів у смертники. Розглядають мене, як ведмедя в цирку.
– Ди-но, ди-но, Василю, який довготелесий, та ще й шкутильгає! Хіба ж таких можна в шахту? Та він же більше тижня не витримає! – щиро дивується круглолиций веснянкуватий хлопчина з наївними очима селюка.
– Тримай язика за зубами, – суворо наказує старший, мабуть, бригадир. – І зарубайте на своїх носах усі: до цього політічеського ні на крок. Нєльзя! Даже якби він здихав… Ми бригада комуністічєского труда. Хтось один проштрафиться – усім прогресивку знімуть. І званіє ударників тю-тю…
Веснянкуватий хлопчина винувато відводить співчутливий погляд від мене. Хтось опускає очі. Хтось дурнувато сміється:
– А на хрєна він нам, щоб ми до нього підходили! Нас політіка не касається! Ми рабочіє.
– Це не просто політічєській – він іще й погані стішки пише, – суворо кидає мені в спину бригадир голосом посвяченого в начальницькі таємниці, недоступні простим смертним.
Я працював уже п’ятий місяць. Стиснувши зуби, тягнув за собою безпалу ліву ногу, пробирався темними штреками, закладав вибухівку.
Силікоз – хронічне легеневе захворювання гірників, що розвивається за тривалого вдихання кремнієвого пилу.
