style="font-size:15px;"> Книжку я буквально «проковтнув» за два вечори. Удруге Каплер зустрів мене вже як давнього приятеля, чи, скоріше, як сина свого давнього приятеля. У цього харизматичного чоловіка й справді була неабияка голова на плечах – у неї запросто могли б вміститися кілька енциклопедій.
Був він і артистом, і режисером, і кінодраматургом, і сценаристом. Словом, відомий чоловік, популярний. Та й не тільки жінки його, видно, любили – влада теж полюбляла, інакше б не нагородила Сталінською премією. Звісно ж, за фільми, які прославляли ту саму владу. Тож мусіла вона берегти свого пестунчика як зіницю ока й не давати й порошинці впасти на його голову. Чого ж тоді звалилася на ту голову ціла брила кам’яна?
Виявилося, усе через кохання. Донька Сталіна Світлана так закохалася у свого кумира, відомого серцеїда й улюбленця багатьох «вершкових» москвичок, що голову втратила. Зате сам генсек знавіснів, коли дізнався про об’єкт її захоплення. «Та ти на себе в дзеркало подивися! Потрібна ти йому! А як уже так закортіло в когось закохатися, то могла б собі росіянина знайти, а не жида!» Сталін ненавидів євреїв. До того ж вважав, що Каплер тільки захопився його Світланою, але ніколи її по-справжньому не покохає, а це боляче било по хворобливому самолюбству кормчого. Він був переконаний, що цей роман його доньки з Каплером наче пляма від бульйону на його генсеківському френчі.
Щоб раз і назавжди покінчити з цим, Сталін нічого нового вигадувати не став, а зробив те, що звик робити з усіма неугодними, – відправив доньчиного кумира на північні простори СРСР, щоб не морочив їй серце, а йому – голову. Але слідом за суворим рішенням Сталіна надійшла до табору вказівка не забувати, що це не звичайний в’язень, що за ним у зоряній Москві сохне сама Світлана Йосипівна, тож опальному лауреатові Сталінської премії має бути чимало дозволено.
Може, і справді в серці Каплера віднаходило якийсь відгук те, що я також з України, де народився й він. А може, зацікавив я його своєю любов’ю до книжок. Як би там не було, а взявся він учити мене всього, що знав сам. Знав він багато, але не покладався тільки на свою пам’ять – замовляв у Москві книжки. І наука в таборі просувалася темпами – куди там університетським! Антична і європейська література, історія й зокрема історія культури, психологія творчості, кінодраматургія, режисура… Усе це мій молодий мозок, нагло відлучений від навчання й спраглий до знань, жадібно вбирав у себе, як суха губка – вологу.
– Вийдеш на волю, приїжджай до Москви – я тебе до свого інституту влаштую, будеш кіно знімати чи сценаристом або актором станеш. А як не буде мене в Москві… Всяке може трапитися… Усе одно поступай вчитися. Ти маєш і розум, і характер. Запам’ятай: освіта дає людині відчуття свободи. А вчитися тобі після нашого табірного університету буде дуже легко, – сказав він якось після чергового заняття.
Сказав і загадково всміхнувся. Дивно так усміхнувся. Ніби задумав щось, але не знав, як той задум складеться. Та й хто там міг достеменно знати, яким боком повернеться його доля, чим завершиться
