в мій мозок, якимось чином прочитували мої думки. Ось і цю, про самотність як благо, прочитали. І зразу ж відреагували. О ні, вони не могли дозволити мені таке задоволення – тішитися самотністю. Я повинен був страждати, мучитися щохвилини, щосекунди. Невдовзі в мою барачну клітку підсадили кількох чи то алкоголіків, чи кримінальників, чи провокаторів. Вони доводили мене до сказу своїм нахабним намаганням втягнути у свою компанію, підпоїти, спровокувати бійку. Тепер мені не хотілося повертатися в барак. Навіть у цьому страшному підземеллі було краще, ніж там, нагорі.
Натреноване вухо за соту частку секунди спіймало загрозливий звук над головою. Я рвонувся назад, але ліва нога не встигла за тілом. Густа темрява вдарила мене по голові й відкинула в чорну німоту.
– Авелю, подивися на мене!
Чий це голос? Я намагаюся розплющити очі. Але повіки такі важкі, що навіть ворухнути ними не міг, не те що підняти.
– Авелю, ти бачиш мене?
Я напружився. Дивно, очі мої заплющені, але я бачив того, хто до мене звертався. Чоловік у сліпучо-білому одязі стояв метрів за п’ятдесят, на виході з підземелля, і простягав до мене руки. Зверху в тунель проникало сонячне світло. Але обличчя чоловіка не видно було: воно ховалося під білим каптуром, з-під якого на груди спадало волосся.
– Господи, це ти? – видихнув я.
– Я, Авелю.
– Але я не Авель, Господи! Я Авдій, Авдій Горнич.
– Мені краще відомо, хто ти. Підводься!
– Я не можу.
– Можеш! Можеш! Підводься!
– Але мене вбили, Господи! Я мертвий.
– Тут я вирішую, хто мертвий, а хто живий. Я, а не вони. Вставай. Іди сюди, Авелю! За мною йди! Наказую!
Я намагався виконати наказ, але повіки не піднімалися, тіло не слухалося. Ще раз… Ще… І ще… Щось сліпучо-біле кресонуло по правій зіниці. З-під повіки викотилася сльоза. Ще одна. І ще. Сльози стікали обличчям, скапували в ліве вухо.
– Молодца! Молодца, Авель. Моя знала, моя казала: ти олень, ти живучий олень… Його дух не покине твоя…
Хтось нахилився наді мною, торкнувся чола, витер з обличчя сльози чи, може, кіптяву. Аліт! Евенк! Маленький дивний евенк! Вічний кочівник із непереборною потребою мандрів, яка змушує його пробиратися від Якутії до Колими, від Колими до Чукотки. І скрізь у нього є хтось, з ким йому треба просто помовчати, і скрізь його чекає хтось, кого треба пригостити смачним дуктемі[8] з риб’ячого мяса та борошна з риб’ячих кісток.
За місяць до того, коли я вже знемагав від надривного кашлю, що висотав із мене всі сили й почав окроплювати кров’ю сіре харкотиння, перемішане з рудою підземною кіптявою, привіз мені вічний евенк слоїчок песцевого смальцю і якусь густу настоянку з тайгових корінців і трав. І звідки він знав, що худющий довготелесий спецпоселенець, якого він уперто називав Авелем, заходиться від кашлю? Не міг же він чути оте моє
Святкова евенкійська страва.
