очима Кміцицa, чи не час за них узятися.
Пан Анджей також відчував неабияку спокусу, тим більшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але він стримався і дозволив спокійно відвести себе до коменданта.
Там доповів, хто він такий, що з країни електора прибув і щороку до Суботи з кіньми їздить. Кемличі мали відповідні свідоцтва, якими добрі знайомі у місті їх забезпечили. Тому комендант, і сам прусський німець, не став чинити їм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, і прагнув їх побачити.
А коли челядь пана Кміцицa на його вимогу табун пригнала, оглянув його старанно і зауважив:
– Я їх куплю. Іншому відібрав би задарма, але ви з Пруссії, то вас не скривджу.
Пан Кміциц дещо розгубився. Бо якщо дійде до продажу, то відпаде потреба їхати далі і довелося б йому повернути до Пруссії. Тому назвав таку високу ціну, що була майже вдвічі вища за реальну вартість коней. Несподівано офіцер не проявив обурення і не став торгуватися.
– Гаразд, – погодився він. – Заганяйте коней у стайні, а я вам плату зараз винесу.
Кемличі зраділи подумки, але пан Анджей упав у шал і став лаятись.
Не було, однак, іншої ради, як загнати коней. Інакше впала б одразу підозра на продавців, що лише про людське око торгують.
Тим часом повернувся офіцер і подав пану Кміцицу клаптик паперу з написом.
– Що це таке? – зачудувався пан Анджей.
– Гроші, або те саме, що гроші, бо це квитанція.
– А де мені заплатять?
– У головній ставці.
– А де головна ставка?
– У Варшаві, – відрубав офіцер, посміхаючись злостиво.
– Ми лише за готівку торгуємо. Як же це так? Що це таке?.. – застогнав старий Кемлич. – Сили небесні!
Але пан Кміциц обернувся до нього, зиркнув загрозливо і сказав:
– Для мене слово пана коменданта те саме, що й готівка, а до Варшави охоче поїдемо, бо там у вірменів годящий товар одержати можна, за який у Пруссії добре заплатять.
Потім, коли офіцер пішов, зауважив пан Анджей на втіху пану Кемличу:
– Цить, шельмо. Ці квитанції – найкращі охоронні грамоти, бо навіть до Кракова заїдемо з ними, зі скаргами, що нам платити не хочуть. Легше з каміння сир вичавити, ніж гроші зі шведів. Але це нам на руку. Плюгавець думає, що вивів нас у поле, а тим часом навіть не знає, яку послугу нам надав. Вам я сам за коней заплачу, щоб ви збитків не зазнали.
Старий зітхнув і вже лише за звичкою не припиняв нарікати якийсь час:
– Обдерли, знищили, до злиднів привели!
Але пан Анджей дуже зрадів, побачивши відкритий шлях перед собою, бо вже наперед передбачав, що й у Варшаві йому не заплатять, і ймовірно ніде. Тому буде мати можливість їхати щораз далі, ніби шукаючи відшкодування кривди, хоч би й до шведського короля, котрий під Краковом перебував, зайнятий облогою давньої столиці.
Тим часом вирішив пан Анджей залишитися
