бородаті рейтари сиділи на гладких, як бики, конях. Кожен впирався в бік правою рукою, з капелюхом набакир, із десятками гусок і курей патраних при кульбаці, їхав поміж туману пір’я. Дивлячись на їхні войовничі та горді обличчя, легко було збагнути, як їм було привільно, весело та безпечно. А брати менші йшли пішки біля возів, дехто босоніж, із головами, опущеними на груди, затюкані, боязкі, часто батогами до поспіху спонукувані.
Панові Кміцицу, коли він це побачив, губи стали трястися, як у лихоманці, і він почав повторювати до того шляхтича, з котрим їхав:
– Ох! Аж руки сверблять, руки сверблять, руки сверблять!
– Тихо будьте, на милість Божу! – цитьнув шляхтич. – Себе згубите, мене і діточок моїх!
Не раз доводилося бачити панові Анджею навіть дивовижніші події. Часом між загонами рейтарів він помічав менші чи більші купки польської шляхти, що йшли з ними, з озброєною челяддю, веселі, зі співами, захмелілі, і зі шведами та німцями запанібрата.
«Як же це так? – питав себе пан Кміциц. – Одну шляхту переслідують і гноблять, а з іншою дружні взаємини заводять? Мусять то бути хіба дуже палкі запроданці, котрих між жовнірами бачу?»
– Не лише палкі запроданці, а гірше, бо це єретики, – пояснив шляхтич. – Ближчі вони шведам, ніж ми, католики. Це вони найбільше грабують, садиби палять, панночок викрадають, особистих образ завдають. Вся країна від них у тривозі, бо цілком безкарно їм усе з рук сходить, і легше в шведських комендантів на шведа знайти справедливість, ніж на свого єретика. Кожен комендант, як лише слово писнеш, зараз же відповість: «Не маю я права його переслідувати, бо це не моя людина. Йдіть до ваших трибуналів». А які там тепер трибунали, яка екзекуція, коли все в руках шведів? Куди швед не потрапить, там єретики його заведуть, а на костели та священиків головні вони excitant32. Так мстять вітчизні-матері за те, що коли в інших християнських країнах їх за справляння власних обрядів переслідували, вона їм притулок забезпечила і свободу їхньої блюзнірської віри.
Тут шляхтич замовк і глипнув неспокійно на пана Кміцицa.
– Але ви ж казали, що з Княжої Пруссії, то, може, й ви лютеранин?
– Хай мене Бог від цього боронить, – спростував пан Анджей. – З Пруссії я прибув, але роду здавна католицького, бо ми в Пруссію з Литви прийшли.
– Хвала Всевишньому, бо я вже злякався. Шановний пане, attinet quod33 Литви, то й там дисидентів достатньо, і вождя свого могутнього в Радзвиліллі мають, котрий таким великим зрадником виявився, що хіба з одним паном Радзейовським рівнятися може.
– Щоб йому чорти душу з горла витягнули, перш ніж новий рік настане! – вигукнув злісно пан Кміциц.
– Амінь! – підсумував шляхтич. – А також його слугам і помічникам, його катам, про котрих аж сюди до нас звістки дійшли, а без них він не зважився б на згубу вітчизни.
Пан Кміциц зблід і не сказав ні слова. Не питав також, не смів питати, про котрих це помічників, слуг і катів той шляхтич
