я міг порозумітися з паном Чарнецьким, котрий до мене такий доброзичливий, але тепер немає такої речі, якої я для нього не зробив би! – вигукнув маршалок, очі котрого аж затуманились від насолоди.
Пана Заглобу вже було не спинити:
– Ясновельможний пане! Хто б вас не обожнював, хто б вас не шанував, взірця всіх громадянських чеснот, котрий Аристидa справедливістю, а Сципіона мужністю нагадує! Купу книжок я в житті прочитав, багато що бачив, чимало зважував, і роздиралася мені душа від болю, від того, що я в нашій Речі Посполитій побачив! Ось пани Опалинський, Радзейовський, Радзивілл, котрі власну пиху, власні амбіції понад усе цінують, вітчизну були готові задля особистої користі продати. То я собі подумав: загинула наша Річ Посполита через негідників власних синів! І хто ж мене втішив, хто мене в смутку підбадьорив? Пан Чарнецький! «Та ні, – заспокоював він, – не загинула, адже в неї ще є пан Любомирський. Ті лише про себе, каже, думають, а цей тільки й дивиться, тільки й шукає, де б пожертву з особистого на загальному вівтарі міг би скласти. Ті висовуються, а цей усувається, бо прикладом хоче надихнути. Ось і зараз, каже, підходить із потужним і переможним військом, а вже, каже, я чую, що хоче й мені команду над ним здавати, щоб навчити інших, як амбіції, хоч і справедливі, необхідно вітчизні жертвувати. Їдьте, отже, каже, до нього, сповістіть йому, що я такої жертви не хочу, її не прийму, бо він завжди кращим за мене був вождем, тому, врешті, його не лише вождем, а, дай, Боже, нашому Казимирoвi довге життя, і королем готові обрати!.. І ми оберемо!»
Тут пан Заглобa сам трохи налякався, що, можливо, міру перебрав, і не дарма, бо після вигуку «оберемо» настала тиша. Але перед магнатом наче небо розступилося. Правда, він зблід трохи, потім став пекти раків, потім знову зблід і часто дихаючи грудьми, зронив після хвилини мовчання:
– Річ Посполита є і завжди буде в своїй волі, бо на цьому стародавній фундамент наших свобод спочиває. Але я лише слуга її, слуга, і Бог свідок, що не підіймаю очей на висоти, на які громадянин дивитися не повинен. Щодо командування військом, то пан Чарнецький прийняти його мусить. Бо я саме прагну дати приклад тим, кому старовинність роду підказує не визнавати жодної зверхності й як рrо publico bono потрібно про старовинність свого роду забути. Отже, хоч і так непоганим вождем мене не вважають, однак я, Любомирський, добровільно віддаюся під командування пана Чарнецькогo, лише Всевишнього просячи, щоб нам вікторію над ворогом отримати допоміг!
– Римлянин! Батько вітчизни! – закричав пан Заглобa, хапаючи за руку маршалка та притискаючи до неї губи.
Але тут одночасно стріляний горобець глянув на пана Скшетуськогo і підморгнув йому раз, і ще раз.
Пролунали гучні вигуки офіцерів і товариства. Гамір у приміщенні наростав із кожною хвилиною.
– Вина! – зарепетував пан маршалок.
А коли принесли келихи, зараз же підняв тост за здоров’я короля, потім за пана Чарнецькогo, котрого «нашим вождем» назвав, і нарешті делегатів. Пан Заглобa не відставав із тостами і так усіх за серця вхопив, що сам маршалок за поріг їх провів, а лицарство
