Минуло близько трьох хвилин. Тиша, яку тепер не порушувало ані вовче виття, ані хропіння коней, почала заспокоювати. Кучеру навіть удалося зрушити з місця ридван, і вони повільно покотилися слідом за форейтором, смолоскип якого вдалечині освітлював шлях. На мить Сенявському здалось, що небезпека залишилась позаду. Однак уже за хвилину він відчув, як від жаху кров стигне у жилах. Біля драгуна метнулась темна тінь, він несамовито залементував і упав на землю. Смолоскип згаснув, і з освітленої місяцем напівтемряви линуло лише несамовите гарчання.
Сенявський похапцем перехрестився й зачинився в ридвані. Знадвору чув, як кучер на козлах почав молитись. Коні, яких було залишено напризволяще, раптово потягли і, полишивши стрічку шляху, побігли в ліс. Деякий час екіпаж їхав у темряві, підскакуючи на невидимих вибоїнах. Скло у дверях вилетіло, засипавши Сенявського гострими скалками, він кілька разів болісно вдарився головою, після чого знепритомнів.
Коли пан староста прийшов до тями, він лежав на підлозі ридвана. Застогнавши, провів долонею по обличчю й відчув щось липке. Очевидно, подумав Сенявський, скалки розбитого скла порізали обличчя. Біль не давав себе знати.
– Гей, кучере! – покликав він, відчуваючи, як крижані лабети страху все сильніше стискають його серце. Від страху навіть згадав ім’я кучера. – Кшисю, де ти?
Відповіддю слугувала мертва тиша. Сенявський відшукав у темряві пістолет і повільно виліз із ридвана.
Він знаходився в чорному лісі. Вочевидь екіпаж застряг серед дерев і далі їхати просто не зміг. Сяйво повні не могло пробитись крізь крони дерев нагорі, тож скільки не намагався пан староста, але нічого роздивитись не зміг. Нічого, окрім тьмяного вогника олійного ліхтаря, який досі мерехтів поряд з місцем кучера на козлах. Стискаючи тремтячими пальцями руків’я пістолета, Сенявський поволі підійшов до ліхтаря. Озирнувся. Здається, поряд нікого.
– Кшисю, де ти, мерзотнику?! – ще раз покликав староста і знову не дочекався відповіді. Він відшукав у темряві уламок сухої гілки, похапцем вирвав з дверей ридвана завіску і, намотавши її на палицю, заходився поливати олією з ліхтаря. Коли імпровізований смолоскип був готовий, підняв закоптіле скло на ліхтарі й запалив його, освітлюючи все на кілька метрів навкруги.
Те, що побачив Адам Ієронім Сенявський, примусило його ще більше похолонути від жаху. Коні нікуди не поділись, як він одразу припустив. Як і кучер, якого пан староста не міг докликатись. Усі вони лежали у кривавих калюжах з розірваними горлянками. Невидючі очі кучера дивились у височінь, а на його обличчі, навіть у світлі смолоскипа, можна було роздивитись мертвенну блідість. Сенявський зашепотів молитву, одночасно прислухаючись до звуків у лісових хащах.
Спочатку все було тихо, але вже за хвилину здалеку долинуло зловісне вовче виття. Староста рвучко повернувся в тому напрямку, звідки почув виття, і викинув уперед озброєну руку. Лише темрява. І звуки в ній. Тепер, окрім виття, ясно можна було розібрати шурхіт минулорічного листя під чиїмись ногами, тихе гарчання. Раптом Сенявський
