на цибулину срібний годинник. У непевному світлі місяця зміг роздивитись стрілки. Вони вказували на першу годину по півночі. Ще за півгодини місяць підніметься у височінь і плавні засяють немов на долоні. Тож невідомий злочинець, ким би він не був, повинен з’явитися зараз або ніколи. Втім, другого Семен не припускав. Він надто гучно з’явився на Січі, а за годину після бою з Обухом у всіх шинках січового передмістя тільки й було розмов, що про тисячу флоринів, які Паливода повернув у казну, упіймавши будівничого, який виявився шахраєм. Тому, хто розпочав усю цю непевну справу, стало недобре. А коли додати, що заколотник не знав, чи розкрив його ім’я упійманий, вихід залишався один – бігти світ за очі. Адже тут на нього очікувала люта смерть на шибениці чи на гаку. Він, звичайно, не міг знати, що, на превеликий Семенів жаль, справжнього імені заколотника злодюжка не розкрив. Коли його допитували в черкаській в’язниці, куди той потрапив завдяки проханню Семена Паливоди, з’ясувалось, що горе-будівничий просто не знав імені, називаючи свого замовника «його ясновельможність». Проте, як справедливо вважав Семен, паніка мала зробити решту справи й очікувати залишилось недовго.
Він не помилився. Щоправда, примхлива фортуна посміхнулась не настільки приязно, як на це можна було розраховувати, але й не повернулась спиною. Не було погоні й бійки, не було куль, які шипіли біля скроні, не лунав дзвін мечів. Усе відбулось більш прозаїчно. Втім, кулі були, але пізніше. Коли місяць видряпався на небосхил, до Івана Нагнибіди під’їхав джура з доповіддю, що трьома верстами західніше козацька чата затримала військового суддю Пилипа Дрозда, який не міг пояснити, з якою метою серед ночі зібрався їхати в невідомому напрямку.
– Де він?! – вихопилось у кошового.
– Там, де затримали. Батько курінний дав наказ його роззброїти і їхати до вас зі звісткою.
Недобрий погляд кошового був легко помітним крізь морок місячної ночі.
– Суддя! Але чому?!
– Можливо, він сам про все розповість, – припустив Семен.
Іван Нагнибіда вдарив коня острогами, наостанок заявивши:
– Що ж, поїдемо до нього на поклони. І вір мені, Паливода, він усе розповість!
Їхали риссю крізь степ і примарне місячне сяйво. Першим – кошовий отаман, який ледь приховував лють і нетерпіння, за ним решта загону. Попереду помітили, нарешті, світло смолоскипів і кількадесят вершників, що завмерли серед поля, очікуючи. Наблизились.
Пилип Дрозд, п’ятдесятилітній товстун, якого Семен звик бачити сповненим пихи й розуміння особистої важливості, цієї миті так не виглядав. Скоріше був схожим на загнаного звіра. Він переводив погляд з одного козака на іншого, крутився в сідлі й смикав за повід, від чого кінь теж змушений був крутитися з боку на бік. Його обличчя з насунутою на лоб шапкою вражало виразом розгубленості навіть у мерехтливому світлі смолоскипів. Коли Дрозд помітив кошового,
