трошки молока в горіховій шкаралупці для отої дрібноти.
І так тривало, доки не померли старі, а за ними не помер і батько Скробека. Тоді став сиріт доглядати дядько. Він занедбав давні порядки, господарство доглядав абияк, про худобу не дбав, а все, що міг, загрібав собі.
То й обсіли їх тяжкі злидні, і сиротам діялась велика кривда.
І тоді всі побачили, як у білий день дрібнота вийшла з-за печі і через хату, через поріг помандрувала геть у світ, а з ними щезла і решта збіжжя. Сиротам не залишилося нічого, тож і дядько не збагатився їхньою кривдою.
Так Скробек роздумував собі, стоячи збоку, а краснолюдки тим часом поскладали решту скриньок і шкатулок на віз, зробили для свого короля гарне сидіння на возі, прикрили його дорогим оксамитом, потім найдостойніші з почту посідали обіч короля, а інші вчепились сяк-так і почали квапити, щоб селянин їхав, та вигукувати:
Сів на дишель, на розвору
Наш король у добру пору,
Поспішає кожний з нас,
Вирушаймо в добрий час!
– А куди ж то мені їхати? – питає Скробек, який, вже позбувшись переляку, навіть повеселішав. – Направо чи вліво?
А вони:
Камінь вліво, камінь вправо,
Їдь-но прямо, їдь-но жваво!..
Тоді Скробек знову:
– То куди все ж-таки мені їхати?
А вони на це:
На поля, у гаї,
На луги, ручаї,
У теплі краї!..
Скробек почухав потилицю і питає:
– А що дасте мені за підводу?
А ті відповідають:
Голівочку маку
Або гарну дяку.
– Еге, так не піде! Я не згоден! Кінь мій, віз мій, а що на ньому – теж моє…
Але дрібнота загукала:
Кінь – твій, віз твій,
Все на ньому – наше!
Дурень той, хто дає
Наплювати в кашу!
І давай брязкати шаблями.
– Так нехай буде хоч половина! – каже чоловік.
Тоді король Блистек промовив тихцем:
– Ех, чоловіче! Коли б у тебе була не половина цих скарбів, а тисячна частка – то й це було б згубою для тебе. Велике багатство губить людину так само, як велика недуга, забирає силу з тіла, випирає дух із грудей, збиває з доброго шляху.
І тут усі хором:
– Гей, багач, ледащо,
Цурається праці!
Хоч живе – то нащо?
Коли замовкли, король Блистек знову промовив:
– Мати-земля не дала всіх своїх скарбів людям, тільки нам, своїм дрібним слугам, які стережуть їх, а не збагачуються ними, і не міняють дорогих перлів на сльози бідарів, не продають і не купують діамантів, із золота червінців не роблять, тільки втішають очі блиском тих багатств і прославляють землю-матір та пильно стоять на сторожі її скарбів.
На це селянин мовить:
– Якщо вже величність король такі ласкаві, то скажіть мені, звідки ці скарби беруться?
А
