що з того вийде. І маркітно йому на душі, і боїться, і соромно наче боятися такої дрібноти… Що ж його робити?
Але не було коли роздумувати, бо ледве одні вилізли на віз, інші вже почали подавати якісь дивовижні шкатулки і скриньки, з яких саме й били ці райдужні зблиски. А ще декотрі кидали на віз щось схоже на злитки золота і срібла, так, немов це було звичайне залізо.
Усе це бряжчало, дзенькало і так сяяло в очі, що чоловікові в голові запаморочилося, і він тепер уже сам до ладу не знав: це сниться йому, чи він насправді бачить такі дива…
Зі скрині палали вогнем червоні камінці, наче рубіни – один в один, як перепелячі яйця; а в повітрі аж блакитно стало від голубих сапфірів, та таких добірних, що світилися, як небо; на обличчя чоловіка зненацька впало зелене світло від шкатулки, повної зелених смарагдів; там перли, тут персні – він і не знав, на що спершу дивитися, аж очі боліли…
Серед цього багатства жваво метушилась юрба краснолюдків – така барвиста і яскрава, як грядка тюльпанів навесні.
Уже віз був майже повний, вже винесли з печери решту скринь і шкатулок, коли враз заясніло таке велике і чудове сяйво, як вранішня зоря. Від несподіваного блиску Скробек затулив очі, а коли знов глянув, то побачив короля краснолюдків, що виходив з печери – в золотій короні, в пурпурі, із золотим скіпетром, на якому світив величезний діамант, аж стало видно, як удень.
Скробек сторопів, бо такого величного видовища не бачив, відколи живе, а щодо короля, то знав тільки Ірода з вертепу, що його хлоп’ята носили по селі на Різдво.
Скробек так налякався, що й сам не знав, як йому бути: чи вклонитися цьому дрібненькому королеві, чи тікати геть.
Аж тут король махнув скіпетром і мовив:
Я тебе вітаю, добродію мій!
Доки нічка згине —
від’їжджай мерщій!
І одразу почав моститися на віз, а йому допомагали придворні, товплячись біля королівської величності, щоб прислужитися.
Але з цим добряча морока. Пурпуровий плащ зачепився за кіш, скіпетр застряв за люшнею, корона мало не впала з королівської голови, а золотом ткані червоні пантофлі загубилися в сіні.
Отож видирався бідолашний король як міг, але найбільшою завадою для нього був придворний паж Кружальце. Неповороткий, як колода, він ледве совався, то наступав королеві на пурпуровий плащ, то тягнув його назад, то, шукаючи пантофлі в сіні, спотикався і падав на короля і отак плутався в усіх під ногами, як п’яте колесо у возі…
Святе терпіння мав той король, що такого роззяву тримав коло себе.
Тим часом Скробек, бачачи, що йому нічого злого не роблять, заспокоївся і засміявся тихцем у кулак з цього смішного видовиська. Він чував, що з краснолюдками слід по-доброму, бо вони як кого вподобають, то не тільки найменшої шкоди йому не зроблять, а ще й обдарують.
Адже його небіжчик-дід говорив, що краснолюдки, яких звали колись небожатами (або скшатами), радо мешкають у добрих людей, сидять за піччю або в мишачій норі, а вночі виходять звідти і допомагають у
